— Хто була та пані, з якою я бачила тебе колись увечері? — раптом спитала Лізі.
— А, то просто знайома, — відповів він.
— Як це давно було, — замислено промовила вона. — Здається, тисячу років тому.
Але Мартін не мав охоти далі заглиблюватись на цю тему й перевів розмову на інше. Вони пішли до ресторану, де Мартін частував Лізі дорогим вином і всякими делікатесами, потім танцював з нею і тільки з нею, аж поки вона не стомилася. Танцював Мартін чудово, і дівчина, вихором кружляючи з ним, схиливши голову йому на плече, відчувала себе на сьомому небі. Вона мріяла, щоб так тривало без краю. Надвечір вони гуляли в парку, де за добрим давнім звичаєм вона сіла на траві, а він ліг навзнак, поклавши голову їй на коліна. Лежав так і дрімав, а вона пестила йому волосся, дивилася на його заплющені очі і не крила своєї любові. Раптом Мартін глянув угору і прочитав на її обличчі ніжне визнання. Повіки її спали на мить, а тоді знов піднялися, і дівчина подивилась йому в очі лагідно й сміливо.
— Я ждала тебе всі ці роки, — промовила вона тихо. Мартін відчув, що, як це не дивно, в її словах щира правда, і серце йому зайняла велика спокуса. Він міг би зробити її щасливою. Якщо йому самому не судилося щастя, то нащо ж відмовляти у щасті їй? Вони могли б одружитися, і він узяв би її з собою в очеретяний палац на Маркізькі острови. Йому дуже хотілося піддатися спокусі, але ще сильнішою була його воля, що наказувала не робити цього. Всупереч самому собі Мартін і далі був вірний своєму коханню. Колишні дні безжурного й вільного його життя відійшли в минуле. Він не міг ані повернути їх, ані сам до них вернутися. Він змінився, і тільки тепер зрозумів, як глибоко.
— З мене був би поганий чоловік, Лізі, — сказав він просто.
її рука, що пестила його волосся, спинилася, потім знов почала ніжно гладити. Обличчя в неї стало суворе й рішуче, але на щоках так само грав легенький рум'янець, і очі промінилися ласкою.
— Я й не думала про це... — почала вона й затну —лась. — Та, зрештою, мені це байдуже. Їй-бо, байдуже!
Я пишаюся твоєю дружбою. Для тебе я готова на все. Така вже, либонь, я є.
Мартін підвівся й сів. Він узяв її за руку. Зробив це розважливо й тепло, але не виявляючи ніякої пристрасті, і від його теплоти на неї війнуло холодом.
— Не говорім про це, — сказала вона.
— Ти чудова й благородна дівчина, — промовив він. — Це я повинен пишатися твоєю дружбою. І я пишаюся нею. Ти для мене ясний промінь серед непроглядної тьми, і я мушу бути з тобою таким же чесним, як і ти зі мною.
— Мені однаково, чи ти чесний зі мною, чи ні. Ти можеш зробити зі мною все, що хочеш. Можеш кинути мене в багно й розтоптати. Але жодному іншому чоловікові в світі я б цього не дозволила, — додала вона, зухвало зблиснувши очима. — Недарма я змалку звикла сама про себе дбати.
— Саме тому я й повинен бути чесним з тобою, — лагідно сказав він. — Ти така хороша й щира, що я теж мушу бути щирий. Одружуватись я не хочу і не хочу... любитися так, без шлюбу, хоча колись я бував не від того. Мені шкода, що я прийшов сьогодні сюди й побачив тебе знов. Але тепер уже нічого не вдієш, я й не сподівався, що так воно вийде. Послухай-но, Лізі! Я не можу навіть висловити, як ти мені подобаєшся. Більше того — я захоплююсь тобою і поважаю тебе. Ти така чудова й добра. Але нащо ці марні слова? Я хотів би щось для тебе зробити. У тебе тяжке життя. То дозволь полегшити його. (Очі в неї радісно блиснули, але враз погасли. ) Я певен, що скоро матиму багато грошей, дуже багато!
Ту мить він уже не мріяв ні про долину з бухтою, ні про очеретяний палац, ні про гарну шхуну. Зрештою, нащо йому все це? Він міг поїхати будь-куди, як робив це не раз, простим матросом на першому-ліпшому судні.
— Я радо віддав би ці гроші тобі. Ти ж, певне, чогось хочеш — скінчити школу чи торговельні курси. Ти могла б вивчитись на стенографістку. Я можу це влаштувати. Але якщо живі твої батьки, міг би дати їм грошей, щоб придбати бакалійну крамницю. Будь-що, чого ти хочеш, я зроблю для тебе, тільки скажи.
Лізі мовчала. Вона сиділа нерухомо, з сухими очима, втупившись просто перед себе, а горло їй стискав такий біль, що Мартінові, коли він подивився на неї, і самому стислося горло. Йому не треба було говорити про гроші. Це ж так мізерно проти того, що вона готова була віддати йому. Гроші — замість кохання! Він пропонував їй те, що в нього було зайве, з чим йому легко було розлучитись, а вона віддавала йому саму себе, готова була піти ради нього на безчестя, сором і гріх.
— Не говорім про це, — сказала вона й кашлянула, немов їй перехопило голос. Потім підвелась. — Ходімо, пора вже додому. Я втомилася.
День згасав, і гуляння майже скінчилось. Але коли Мартін і Лізі вийшли з-посеред дерев, виявилося, що їх чекає цілий гурт молодиків. Мартін одразу догадався, в чому річ. На нього готували напад, а це його оборонці. Вони вийшли з парку, а позаду сунула друга компанія — приятелі ображеного кавалера Лізі, яких той зібрав для помсти. Кілька констеблів та полісменів, передбачаючи скандал, супроводили обидві ворожі партії аж до поїзда на Сан-Франціско. Дорогою Мартін попередив Джіма, що на Шістнадцятій вулиці він пересяде на оклендський трамвай. Лізі була дуже спокійна й до всього байдужа. Коли поїзд спинився на Шістнадцятій вулиці, трамвай уже чекав на пасажирів, і кондуктор нетерпляче дзвонив.
— Он трамвай, — гукнув Джім. — Біжіть, а ми їх тут затримаємо. Ну, катайте! Швидше!
Ворожа компанія в першу хвилину була спантеличена цим маневром, але, опам'ятавшись, почала вистрибувати з поїзда, пориваючись навздогін утікачам. Статечні й тверезі оклендці, що сиділи в трамваї, не звернули майже ніякої уваги на юнака і дівчину, які підбігли до вагона і сіли біля виходу. Ніхто з них і не підозрівав, що ця пара має щось спільне з Джімом, який, стрибнувши на приступку, гукнув вагоноводові:
— Ну, старий, відчалюй і шквар чимдуж!
Наступної миті Джім крутнувся, і пасажири побачили, як його кулак заходив по фізіономії чоловікові, котрий силкувався скочити в трамвай. Інші теж пустили в хід кулаки. В такий спосіб Джім та його товариство, вишикувавшись на довгій нижній приступці вагона, мужньо відбивали атаку. Після різкого дзвінка вагон рушив, і товариші Джіма, давши відсіч останнім ворогам, позіскакували на землю, щоб уже там докінчити справу. Трамвай поїхав, лишивши поле бою далеко позаду, а остовпілим пасажирам і на думку не спадало, що цей спокійний юнак і ця гарненька робітниця, які сиділи на першій лавці, були причиною тієї колотнечі.