Сластьон витер хустинкою спітнілі долоні й прорік урочисто, кивнувши туди, за завісу, на тих, що сидять там, по той бік: "Ну, братця!.. Ушкваримо ж їм "Марусю Богуславку"! Ушквармо ж їм "М аруську"!.. По місцях!"
Ударив утретє гонг. Померкло поволі й погасло світло.
Попливла в обидва боки й щезла завіса, що розділяла той світ, реальний, сучасний і цей світ — древній, нереальний... але теж сучасний, лише загримований... щоб "дурня клеїти".
XXXII
... містерія
Це не була звичайна вистава, це вийшла якась особлива містерія, де діяли всі: і ті, що на сцені, одягнені в химерні, нереальні шати, з поналіплюваними вусами, бровами й чубами, і ті, що сиділи насупроти них в темряві, виповнивши увесь світ, геть всі обрії мерехкотнявою очей. Від самого початку перебіг якийсь такий струм, такий повів душевний, що зімкнув тих і тих, залю й сцену, тих, що дивилися, й тих, що зібралися їх потішати, "блазнювати" перед ними... Така іскра пройшла й установила контакт між більшістю людських сердець, що в своїх глибинах таять багато несказаного, але справжнього, усім спільного, надаючи всьому окремого, бажаного їм смислу... Як сказав потім горбань Данко Шигимага, справжнє, велике мистецтво — це сума психічної взаємодії, взаємовпливу мистця й оточення, творця й споживача, — мистецький твір, вийшовши з лабораторії мистця, перестає бути його власністю, навіть в своїй дії перестає бути тим, на що його мистець прирік, а стає
власністю мас: вони його наповнюють своїм змістом. Вийшовши в люди, мистецький твір набирає часом зовсім не тієї функції, що її призначив автор, а вже в кожному разі ефект сприймання залежить насамперед від тих, хто сприймає, і це спричинює часто зовсім непередбачені наслідки. На той чи той ефект складається багато-багато причин... Ось так сказав горбань Данко Шигимага, мистець і "теоретик мистецтва", коли взявся розібратися у всьому, що сталося цього вечора, коли взявся проаналізувати й установити якусь закономірність того непередбаченого ефекту, який прийшов. Але це він зробив згодом. Цього ж вечора він сидів на гальорці й затаївши подих, разом з усіма чекав якогось чуда від тієї "Маруськи", власне, хотів того чуда.
Сам сюжет вистави дуже простенький і нічого особливого собою не обіцяв і не являв, і сам театральний колектив не зміг би з того сюжету видобути жадного чуда. Зрештою, це було стверджено на генеральній пробі напередодні, після якої Страменко охарактеризував цю п'єсу "антимистецькою", всіх її турків і яничарів "придуркуватими", а запорожців "матнистою романтикою" (це теж вже стало ходячим по місту, таке Страменкове визначення).
Але глядачі прийшли до цієї "Маруськи" зі своєю гадкою, зі своїми серцями й думами, зі своїми інтимними мріями й недомовками і принесли з собою ту іскру, яка давно зродилася в людських душах під впливом легенд, що кружляли навколо цієї "Маруськи", і взагалі під впливом інших, різних "легенд", до цієї "Маруськи" зовсім і не причетних, — іскру чекання чогось особливого, бажання того особливого... І от вона, ця іскра, увімкнута й на той бік, почала розгорятися... Хоча...
Хоча ніби яка ж пожежа могла розгорітися з такого малогорючого матеріалу, а може, й взагалі не горючого...
Попливла в обидва боки завіса, що розділяла світ реальний і світ нереальний, і виявилося, що по той бік теж темрява. Суцільна темрява. А потім з тієї темряви почали помалу виступати, як з небуття, риси, й кольорові плями, й вогники люльок, і блискітки убрань, носи... очі... вуса... обличчя... руки, келихи, дукати, шаблюки, шаровари, "оселедці", жупани... більше, більше... І от нарешті виступила вся, ціла, рельєфна, статично-величава й химерна картина сивої давнини. Власне, це мала би бути картина сивої давнини, бо ніхто тієї давнини не бачив на власні очі ніколи, і лишалося кожному на вибір — вірити або не вірити.
Але в те треба вірити. Коли химерна картина зринула з темряви остаточно, під впливом виносних кольорових прожекторів, чітка й мерехтливо епічна, по залі прошелестіло немов зітхання, — так всі були вражені красою й величавістю баченого (красою зовнішнього оформлення). Якщо колись була у цих Кривоносів і Перебийносів сива давнина, то вона була іменно такою! І тільки такою!.. Настільки привабливим і переконливим (своєю привабливістю) було все те, що на сцені... Могутні козаки запорожці (цебто їхні предки!) в червоних і синіх шароварах, широких, "як море", з довгими оселедцями, з кривими шаблюками турецькими, з пістолями, сидять задумано над келихами, біля столів, на старовинних лавах... Насупроти них польські шляхтичі в пишних жупанах з кунтушами... Зальотні панянки... Жид в камізельці з білою бородою й пейсами... Турецький мурза осторонь, пишний і величавий, втілення маєстату цілої Османської імперії... Шандали зі свічами на столах, каганець біля шинквасу... В глибині великі-великі (з яких мають пити велетні оці вусаті) діжки з пивом і медом, барила з горілкою й винами... Козак Мамай на стіні під дубочком з бандурою й довжелезним "оселедцем", намотаним навколо вуха... Другий козак на стіні (мальований) верхи на діжці... Ця епічна велич — це льох гуляк сивої давнини; льох великої древньої корчми на якійсь невідомій точці древньої України... Все так оформлено стильно, так величаво й так переконливо, що саме споглядання вабить глядачів красою й спокоєм, переносить їх в чарівну казку — казку минулого, в світ стародавнього козацького епосу, як старовинна дума... От дума про того козака Мамая!.. Вабить і заспокоює, заколисує... Гарно! І це почуття тієї епічної гарноти викликало вітерець зітхання.
Величава сцена. Але ось німа пантоміма заворушилась, люди на ній — козаки, шляхтичі, жид, мурза, панянки, дівчата — загомоніли, почали рухатися, кожен згідно призначеної йому ролі, й перше, що вони гуртом зробили, — це зруйнували почуття величнього й гарного. Сцена ще величава, але суть її вже зовсім не величава... Шляхтичі грали в кості на гроші. Козаки теж грали в кості з шляхтичами на гроші. Жид-шинкар розсипався перед усіма дрібним маком з тієї самої причини. Мурза маєстатично сидів по-турецьки й мовчав таємничо — єдина істота, що зберігала велич. Панянки залицялися до всіх "гостей", звабно пишалися красою, теж за гроші... Кінчилося тим, що козак Степан програвся і, не маючи чим заплатити шляхтичам програш, продав свою сестру рідну, Марусю з Богуслава... Продав сестру турецькому мурзі, отому маєстатично спокійному речникові Османської могутньої імперії. Продав брат сестру, отой гультяй і нероба в широких матнистих шароварах, туркові, теж неробі в таких самих матнистих шароварах... Гм... Оце початок.