Для режисера і помрежів п'єса була цікава, як вдячний матеріал для мистецького виявлення всього колективу й як ефективний засіб піднесення престижу й слави театру в очах великих людських мас ще на один щабель.
Для дирекції п'єса обіцяла великі грошові прибутки, тривалий фінансовий успіх, бо при її сценічності вона ще й давала гарантію цілковитої безпеки щодо політичних ухилів, а значить — запоруку тривалості її на сцені. Жодної в ній політики. Отака собі наївна колисанка. Отакі собі екзотичні, турки й татари (яких вже давно не існує!), отакі собі безобидні запорожці (яких теж давно-давно не існує!), отакі собі одаліски й євнухи турецького паші, яких теж давно не існує, довгі століття вже минули, як вони зійшли з життьового кону... Кохання турецького паші до дівчини з Богуслава... Мінарети... Мечеті... Гарем... Водограї... Синє море... Яничари... Спаги... Все це древня-древня, наївна мішура. Блискітки-скалки, пилок історії. Сильветки сивої древности. "Археологія", — мовляв Сластьон. Для мас же, як для дітей, — давай казкову небилицю — отаку грайливу колисанку, щоби утекти од життя. А тут ще й сама назва, як казкова колисанка — "Маруся Богуславка". Ось на це все й розраховувала дирекція театру, сама нишком утікаючи від понурої дійсності і від лютої в ній відповідальності за найменші задирки на "генеральній лінії".
* * *
Колектив так втягся в працю й так захопився п'єсою, відкриваючи в ній все більші й більші хвилюючі можливості, що було ухвалено не робити весною перерви для відпусток, а спершу закінчити працю над "Богуславкою", приготувати її, зробити прем'єру — наробити нею шуму тріумфального, заінтригувати всіх, а тоді вже зробити перерву, мовби спочити на лаврах, — тобто піти всьому колективові у відпустки до початку осінньо-зимового сезону. А потім експлуатувати цю виставу цілий наступний сезон, додавши до неї трохи "силосу", "заповнювачів", тобто старого репертуару, різних там "Кречетів" та "Весіль в Малинівці", зробивши таким чином велику програму.
В розпалі такої праці театрального колективу раптом з "реперткому" наркомосівського (що, звичайно, приглядався й прислухався до душі міста Нашого й що в ній робиться) поступила "вказівка", зробити з аполітичної "Богуславки" таки політику — зробити річ політично загострену й актуальну — антитурецьку! Так вимагає момент. Зробити з "Марусі" річ пропагандивну проти Туреччини, "одвічного російського ворога", й взагалі проти всього "капіталістичного світу", ворога комунізму.
Виходить, що вищі володарі цієї "душі" не дрімають.
Сластьон довго міркував над цією "вказівкою", посміхаючись іронічно й з досадою. Бач! Ті, що вершать долю їхню, не хотять речей аполітичних! Вони з усього хотять зробити ужиток, зробити політику. Хоч би і ціною обернення на халтуру!.. Ну, що ж... Політика так політика... — І зітхав, бідолаха.
* * *
Ось що вирує і ось що відбувається за сіро-сталевими та блідо-зеленими мурами мовчазної на сповид душі міста Нашого; ось що відбувається за закритими дверима й присліплими вікнами цієї сіро-сталевої цитаделі.
VII
Ентузіасти
День крізь день і вечір крізь вечір, і часто до глибокої півночі, коли вже в усьому світі, як то каже народна приповідка, "чорти навкулачки б'ються", коли вже все місто спить, в замкненому театрі в самім його свята-святих, сховано від стороннього ока, відбуваються містерії: вібрує журлива орієнтальна музика й під її тягучі, ворожбитські звуки хтось чаклує — викликає духів середньовіччя... І їх находить повно: уявних старовинних турків і татар з їхнім величавим пашою, уявних древніх жидів і польських шляхтичів, спагів і яничар, дивних, печальних і сліпучо-гарних красунь — одалісок і рабинь, з усього світу нібито навизбируваних... Гойдаються танки... Вібрують піснії Хтось уперто, наполегливо, деталь по деталі, камінчик по камінчикові відтворює давню-давню епоху, далеку країну й її химерну давно щезлу дійсність. Відтворює, повторює, будує... руйнує й починає знову... деталь по деталі... Ах, яка то тяжка праця! Але той "хтось" не здається й починає знову й знову, і знову. І вже це стає подібне до дресування змучених істот у великім порожнім цирку, де немає нікого з свідків, а лише мучаться ті бідні істоти зо своїм нещадним мучителем-дресувальником.
Той "хтось" — попелясто-русявий, розпатланий, охриплий чаклун, такий ще молодий, але такий уже старий, такий гарний і такий безпощадний. Мучитель! Такий ліричний і такий жорстокий. Мучитель! А ті "замучені істоти" — його люблена молодь, молоді ентузіасти (серед них лише кілька старших, заслужених), яку, молодь, він так мучить і яка його за це так любить і так часом ненавидить. "Ух! Роздерла б!" — каже люта Ольга Шведова, дико обертаючи більмами своїх великих очей, коли нещадний чаклун примушує її, "зацьковану", знову й знову проробляти прокляту деталь мізансцени в сотий раз, бідолашна дівчина вже мліє від задухи і шалено палахкотить лютими очима на свого мучителя, — "роз-дерррла б!" Товаришки її теж такої думки.
А мучитель не зважає, хоч прекрасно й знає, який саме замір зроджується в тій бідолашній дівочій душі, розтерзаній ним. Він мечеться по сцені й по залі, відбудовуючи ту прокляту далеку й невідому епоху, командує своїми будівничими, геть захриплий і схвильований, і нетерпеливий, і категоричний — все мусить відповідати саме тому планові, який зродився в його душі! Він перевіряє цілі збудовані частини тієї епохи, відбігає від неї, віддаляється в темряву невідомого далекого (цебто в темну порожню залю), щоб подивитися з перспективи, сідає там верхи на крісло або й на балюстраду бельетажу й променіючими очима пристально дивиться й "не дає всім жити"... Потім геть руйнує все, і мука починається знову.
Так по краплині, по деталі, по частині епоха та далека такії зроджується з нічого, зринає з небуття, стає дійсністю, відбудована подвійними невільниками, — так нещадно мученими рабами в епосі древній, а ще більше мученими тепер своїм головним майстром, як тії "раби єгипетські" (це хтось з мучених так охрестив себе й усіх своїх колег). Хоч ціла праця з несамовитим Сластьоном давно охрещена вже "канальськими роботами", терміном епохально дещо ближчим.