"Що тобі здалось, голубко?
З нами чиста сила!
Не лякайсь-бо, сіра утко,
Гоголице біла! —
До старенької Заїра
Стиха промовляє
Голоском лагідним, любим,
Мов сопілка грає. —
Се мій муж, мій рай цвітущий,
Радощі й утіхи:
На войні він лев жерущий,
Дома — голуб тихий". —
"Як! Левко твій муж? Чи справді?
І протерла очі,
Чи се вдень їй увижалось,
Чи посеред ночі? —
Ти ж до неї залицявся,
Орле мій, королю!
І покинув? І спізнався?..
І живеш з ордою?" —
"Паньматусю!" —
"Ні, Заїро,
Сон мій був пророчий...
Дивні речі, невимовні
Бачать людські очі". —
"Нене! Говори порядно,
Хто ти, і кого ти
Звеш Левком так недоладно,
Тремтячи з турботи?
Він кохавсь, як ти мовляла,
Десь там із дочкою,
І якась пригода сталась
З ними і з тобою?.." —
"Дак се не Левко? Се мрія?
Ні! Його се голос:
То гримить, то наче віє
Вітерець між колос...
Він гримів про воюваннє,
Віяв про коханнє,
Про щасливе пануваннє
І розкошуваннє.
Серед хвиль морських ревучих,
Галасу та крику
Чуло голос той все військо,
Мов трубу велику.
І за те старшим обрали
Над всіми човнами,
Над старими старшинами,
Над отаманами.
І, як сокіл в чистім полі
Голуби ганяє,
Так він на турецькі в морі
Судна налітає.
Налітає — турка боре,
Здобич здобуває
І про наше люте горе,
Про біду не знає".
Сумно Кантемир споглянув:
"Так, се він, Заїро!
Тепер всю пригоду знаю
Вашу, бідна віро...
Ти Марусі Богуславки,
Мабуть, мати рідна?.."
Затремтіла, се почувши,
Мов листочок, бідна.
"Не питай, звідкіль се знаю,
А скажи, де взявся
Сей козак, і де жив, поки
З вами запізнався?" —
"Де його зродила мати,
В нас про се не знають,
А що батько був завзятий,
Добре пам'ятають.
Був татарського він роду,
Кочубеєм звався;
Та невірного народу
Здавна відцурався.
І водив козацтво наше
Під орду в улуси,
І в крові купавсь, мовляли,
По самії вуси.
І з'охотивсь він під старість
Богу роботати,
У чернечій рясі душу
Від гріхів спасати.
А із Січі вислав сина
На свою господу,
І вподобався він дуже
Нашому народу,
Бо навчив його човнами
По морю гуляти,
Вразькі судна пліндрувати,
Слави здобувати..." —
"Так, се він! Бо Кочубеєм
Звав чавуш гетьмана,
Що Редшид його човнами
Звеселив Османа".
І Кривавий Міч обличчєм
В землю похилився
І, до килима припавши,
Тяжко зажурився.
"Нене! — каже. — Знаю певно,
Де твоя Маруся,
Та що плакать будеш ревно,
Виректи боюся.
А побачити побачиш:
Ось тобі порука —
Моя жінка, люба любка,
Тихая голубка". —
"Справді я її побачу?" —
"Так, як Бог на небі,
І живе вона не в пеклі,
Не в страшнім Еребі".
Повалилась йому в ноги
Мучениця мати
І, солодкими облившись,
Стала промовляти:
"Чоловіче! Чи ти турчин,
Чи хто ти, не знаю...
До твоїх ніг руки хирні
Ревно простягаю.
Дай, обнявши, поцілую
Добрі, любі ноги,
Що приймають странню неміч
У свої пороги!" —
"Не мені, матусю, дякуй,
Богові святому,
Що привів тебе в нещасті
До тихого дому". —
"Що за ніжне в тебе слово!
Якої ж ти віри?
Хіба ж так, як ми, говорять
І турки невіри?" —
"В мене мати, люба нене,
Була християнка,
Із Гусятина 46, з Підгір'я,
Бранка-полонянка.
Над колискою моєю,
Так, як ви, співала,
І по-вашому про Бога
З хлопцем розмовляла.
А пророк наш побратався
З розп'ятим Пророком,
Як огнем святим займався
Над усім Востоком.
Він Маріїного Сина
Мав за путеводню 47
Ясну зорю, як спускався
У гріхів безодню.
А цуравсь тих душ мерзенних,
Що з його науки,
3 його правди наробили
Всім народам муки,
Передвічного сім'єю,
Родом наділили
І лукавством та брехнею
Небеса затьмили...
І моя Заїра — бранка,
І її на крила
Наша буря-негаданка
З-над Сули вхопила.
І як Бог сестру Адаму 48
Виліпив із глини,
Мені з неї тато-мама
Подругу зробили.
Освітили її розум
Чистим словом правди —
У нещасті до відради,
В щасті до поради.
І твоя дочка, вповаю,
Зрозуміє Бога,
І високого достойна
Зробиться порога". —
"Вона Бога розуміє, —
Прорекла старенька, —
Бо молитись, було, вміє
В мене ще й маленька.
Знає змалку рушниками
Божники вкривати
І пахущими квітками
Всі боги квітчати". —
"Всі боги? Мовчи, бабусю,
Про боги між нами;
Бо єдин той, хто вкриває
Землю небесами". —
"Ні, добродію, мовчати
Не в силах про віру,
Хоч би й шию мені класти
Кату під сокиру". —
"Так! — понуро усміхнувся
Кантемир. — Сокира
Не страшна — хто не здобувся
Більш як на кумира.
Слухай, бабо. Русь я знаю
Не десяток років...
Де спіткаю, всіх стинаю
Ваших лжепророків.
І тебе, попаде, стяв би
Зе безбожну душу,
Та впиняє мене мати...
Милувати мушу.
Моя мати так дитину,
Як і ти, втеряла,
І твоє вона обличчє,
І твій погляд мала.
Не зневаж її, Заїро,
Не гордуй старою:
Бо безумство з неї здіймеш
Тільки з головою.
У тих розум, в сих безумство,
Так попи зробили,
Що царства ввели в безпутство
І передрочили.
Та не ся, ще гірша думка
Мені серце крушить,
Кров самумом і гаркуром
Без сушила сушить.
Чого брат мені приснився
З дивними речами,
Як до мене нахилився
Вістовець з листами?
О Заїро, сестро! Чую,
Лихо невимовне,
Що та іскра потухає,
Що та кров холоне.
Іскра Божа, кров пречиста
З праведного серця...
І погасне, захолоне,
З Богом не зіллється.
Люба сестро і дружино!
Мусимо не кіньми
До Стамбула ми летіти,
А бистрими крильми".