"Скандал у ресторані. У неділю ввечері в поважному ресторані у центрі міста дійшло до втручання поліції з приводу бійки між одним з відвідувачів та офіціантом. Цьому передувала гостра словесна сутичка, в якій відвідувач звинуватив офіціанта в тому, що останній зловмисно подав йому пригорілі ковбаски. У подальшій колотнечі одна з пригорілих ковбасок влучила в око дружині вказаного відвідувача, ще кількох відвідувачів та комерційного директора обляпало майонезом".
— Шкода, що нас там не було, — сказав Суботик. — А більше про нас у газеті нічого немає?
— Ні. І сподіваюся, завтра також нічого не буде, якщо я зараз пущу в роботу машину для здійснення бажань.
— Якщо ви заздалегідь добре зважите кожне своє бажання, нічого такого, що могло б потрапити в газету, не станеться, — сказав Суботик.
Пан Пляшкер став перед машиною, надавив на важіль і сказав:
— Я хочу автомобіль!
— Обережно! — закричав Суботик і щосили шарпонув пана Пляшкера геть від машини.
— Що? Чого? — злякано залементував той, перелетівши під стіну. Та враз він збагнув, від чого остерігав Суботик. Просто серед кімнати раптом з'явилося велике червоне авто, затиснуте між шафою та ліжком. Стіл тепер стояв косо-криво, а один
стілець, що потрапив під авто, лежав розчавлений і скидався на цимбали. Ліве заднє колесо автомобіля перебувало на відстані кількох міліметрів від пальців ніг пана Пляшкера.
— О Господи, ну та й придумали ви бажання! — дорікнув Суботик. — Якби я не допильнував, то були б ми оце з вами під автомобілем!
Пан Пляшкер помалу оговтався від переляку.
— Клята машина бажань! Могла ж поставити авто й перед будинком, як годиться, — сказав він.
— Та ви ж не висловили такого бажання, — зауважив Суботик. — Я ось думаю, як ви виведете свій автомобіль з будинку?
— Як? Та вже ж не як — за допомогою машини здійснення бажань. Правильно? Може, цього разу дужче поталанить: я хочу, щоб усі меблі стояли в моїй кімнаті цілі й на своїх місцях, а цей автомобіль — надворі перед будинком!
— Він уже надворі, — повідомив Суботик, виглянувши у вікно.
Пан Пляшкер задоволено роззирнувся по кімнаті.
— А стілець і стіл знов справні, як були, — сказав він. — Цього разу я висловив бажання як слід.
— То, може, тепер поїдемо на прогулянку? — з надією сказав Суботик.
Пан Пляшкер трохи подумав.
— Мабуть-таки, ще ні, — мовив він нарешті. — Я ж бо й досі не вмію водити автомобіля.
— То чого ж ви не забажали, щоб уміти? — розсердився Суботик. — Коли людина вміє водити авто, їй видають посвідчення водія.
— Мені подумалось, що можна й навпаки: якщо маєш посвідчення, то й автомобіля вмітимеш водити. Проте машина бажань, здається, іншої думки.
— Ну то забажайте швидше, щоб ви стали класним шофером, — підказав Суботик.
— Я й забажаю, щойно машина відпочине. Бо вона знову перепрацювалася.
— То згуляймо тим часом у шашки.
Та саме як вони дістали шахівницю з шашками і мали розпочати гру, хтось подзвонив у двері. Почувся чоловічий голос, потім — голос пані Моркван. Тоді постукали у двері кімнати.
— Даруйте, що потурбувала, — сказала пані Моркван, — але тут прийшов поліцай. Він хоче знати, чиє червоне авто стоїть перед будинком. Може, це до вас гості приїхали?
— Червоне авто? Перед будинком? Гості? Ні, авто моє! — гордовито сказав пан Пляшкер.
— Ваше? — здивувалася пані Моркван. — А відколи ж ви водите автомобіль?
— Відтепер... тобто... від сьогодні. Машина новісінька, — відповів пан Пляшкер.
— Отже, авто належить вам, — підсумував поліцай, пропхавшись уперед повз пані Моркван. — Тоді скажіть, що ви, власне, при цьому думали?
— При чому? — здивовано сказав пан Пляшкер.
— Коли ставили його тут.
— А що? Хіба не можна поставити свій автомобіль коло свого житла? А де ж мені його ставити? Може, в моїй кімнаті?
— Перед будинком — так. Але тільки при дорозі, а не під дверима на тротуарі! Хіба вам невідомо, для чого існують тротуари? Дозвольте ваше посвідчення водія. Відколи ви, власне, його маєте?
— Віднедавна, — невпевнено сказав пан Пляшкер і подав поліцаєві документ.
— А, ви початківець, — сказав той уже дещо лагідніше, роздивляючись посвідчення. — О, та воно лише сьогодні видане! Ну, коли так, то не виписуватиму вам першого ж таки дня квитанцію на штраф. Але негайно приберіть машину з тротуару, зрозуміло?
— Негайно? А чи не можна мені зробити це протягом години-двох? Адже машина саме перегрілася... — Пан Пляшкер злякано замовк. Він замалим не виказав своєї таємниці!
— Яка машина? Що в неї спільного з вашим автомобілем? — спитав поліцай.
— Це він про кавовий млинок! — вигукнув Суботик з глибини кімнати. — Розумієте, мій татко не сідає за кермо без кави.
— А це ще хто? — запитав спантеличений поліцай.
— Це маленький Робінзон, — запопадливо пояснила пані Моркван. — Дитя тут нове. У пана Пляшкера живе.
— Вона заримувала! Вона заримувала! — загукав Суботик, підскакуючи з радощів. — Ви чули, татку?
Дитя тут нове.
У пана Пляшкера живе.
Як на початківця, зовсім непогано. Та чи не краще було б сказати так:
Це не казка, це не сон,
це маленький Робінзон —
дитинчатко тут нове.
В тата Пляшкера живе.
— Що це за нісенітниця? — сердито спитав поліцай. — Я хотів би, щоб автомобіль було прибрано з тротуару зараз. Негайно! З кавою чи без кави, мені байдуже!
— Та я ж... я не можу, — пробелькотів пан Пляшкер.
— Що це має означати? Посвідчення ваше чи ні? Ви — Пляшкер?
— Так, але...
— Ніяких "але"! Негайно приберіть авто! — наказав поліцай.
— Ну, якщо так треба... — мляво мовив пан Пляшкер і подався надвір.
Суботик кинувся слідком. Поволеньки сів пан Пляшкер у машину, взявся обома руками за кермо, трішки повернув його ліворуч, а тоді трішки — праворуч. Потім безпорадно подивився на всі кнопки й педалі. Суботик сів на задньому сидінні й пристебнувся ременем безпеки.
— Пристебніться й ви, тату, і — вперед! — весело сказав він і підбадьорливо кивнув панові Пляшкерові головою.
— Як? Я ж не маю жодного уявлення, як це слід робити! — простогнав він.
Суботик трохи подумав. І згадав.
— Пан Вівторакус обертав отого ключа, коли мав від'їхати, — мовив він і показав на ключ запалювання.
Пан Пляшкер обернув ключа, двигун заревів.