Він знов увімкнув машину й сказав у розтруб:
— Я хочу, щоб отут на столі лежала купюра в тридцять чотири марки!
Машина застогнала й завищала, потім він вимкнув її і з жадібною цікавістю поглянув на стіл.
Однак там не було сподіваної купюри в сто марок.
Зате під столом лежав рятувальний круг.
Суботик зневірено похитав головою.
— Плавальний круг! Ну, це вже вона до решти зсунулася з глузду! — сказав він. — Найліпше буде викинути її на смітник.
— Ні! — не погодився пан Пляшкер. — Навіть як вона вже не виконуватиме жодних бажань, то принаймні видаватиме всілякі несподіванки.
Він увімкнув машину й сказав голосно та виразно:
— Я хочу, щоб моє крісло літало!
— Навіщо вам здалось летюче крісло? — запитав Суботик.
— Та не треба мені аніякого летючого крісла! Я просто хочу подивитися, що вона тепер зробить, — пояснив пан Пляшкер і вимкнув машину.
Обидва втупилися поглядами в крісло. Та воно стояло непорушно, як і перед тим. Вони роззирнулись по кімнаті. В ній нічого не змінилося.
— Може, вона цього разу взагалі не... — почав був пан Пляшкер. Аж це увагу його привернув гучний гамір на вулиці. Вони з Суботиком підбігли до вікна й визирнули надвір. Там край тротуару зібрався невеликий гурток людей. У центрі його стояв якийсь чоловік. Він щось збуджено говорив, вимахуючи руками. Пан Пляшкер відчинив вікно.
— Що там таке? Сталося щось? — гукнув він.
— Цей добродій каже, ніби його авто щойно поїхало кудись само собі, без нього! — сміючись, відгукнулася якась жінка.
— Іноді й таке буває, — мовив пан Пляшкер, не моргнувши й оком, і зачинив вікно. — Чимраз веселіше, — сказав він до Суботика. — Ану лиш забажаймо ще чогось!
— Не знаю, — завагався Суботик. — Адже невідомо, що з того вийде...
— Ну, щось та вийде, — не побоявся пан Пляшкер. — А може, вона тим часом прийшла до тями й, гляди, знов працює нормально. Адже це так здорово! Увага! Я хочу, щоб тут у кімнаті з'явився розкішний сніданок!
І вимкнув машину.
У кімнаті нічого не сталося. Зате з кухні враз почувся зойк, а тоді поклик пані Моркван:
— Пане Пляшкере! Пане Пляшкере!
Пан Пляшкер метнувся на кухню.
— Це ваша робота! — зустріла його безтямним криком господиня. — Мабуть, знов одна з ваших знаменитих несподіванок, еге ж? Ото ви й хотіли замилити мені очі вашим оцтом та олією, щоб знову встругнути якусь дитячу витівку, еге ж! Пан Вівторакус ніколи такого не зробив би! Ніколи в
світі!
— Та що ж... Чого ж... Я нічого не знаю, — заникувався пан Пляшкер.
— О, ви, крім усього, ще й лицемір! — обурилася пані Моркван. — А що оце таке? А оце що, га?
Вона розчинила обоє дверцят кухонної шафи. Усі полички там були вщерть напхані вареними спагеті.
— Спагеті! — простогнав пан Пляшкер. — Тисячі варених спагеті!
—Тисячі? Ні, мільйони! — вигукнула пані Моркван. — Та це ще, як ви знаєте, не все!
— Ще не все? Господи милосердний, а що ж іще?
— Що ще? А ви ніби й не знаєте? — спитала пані Моркван.
— Авжеж, не знаю. Присягаюся! — прошепотів пан Пляшкер.
— Ну то ось дивіться на оці сюрпризи та тіштеся! — сказала пані Моркван і повисувала одну за одною всі шухляди кухонної тумби: вони були вщерть повні теплого томатного соусу.
— Мені дуже прикро, — забелькотів пан Пляшкер. — Я справді цього не хотів... ох... не знав...
— Ви начебто й правду кажете, — мовила пані Моркван. Вона пильно подивилася на пана Пляшкера. — Адже ви не вмієте брехати. Ви одразу червонієте, як жар. Ну то я питаю, хто ж це наробив? Невже отой Робінзон?
— Та ні, безперечно, ні, — запевнив пан Пляшкер. — Це ніяк не він, бо він весь час був коло мене.
Та все одно ми допоможемо вам усе поприбирати.
— Це дуже люб'язно, пан Вівторакус також допоміг би, — вдячно сказала пані Моркван.
І пан Пляшкер пішов до своєї кімнати по Суботика. Однак там він мерщій увімкнув машину для здійснення бажань.
— Звісно, це навряд чи допоможе. Та принаймні можна спробувати, — сказав він. — Хочу, щоб посеред кухні в пані Моркван стояла величезна каструля, а в ній — усі макарони й томатний соус із кухонних меблів! — Потім він вимкнув машину й пішов із Суботиком на кухню.
Пані Моркван уже бігла їм назустріч. Вона лише раз у раз хитала головою, неспроможна вимовити й слова.
— Я... я... Мені, мабуть, привиджується, — нарешті пробелькотіла вона і в пошуку опори прихилилася до плеча пана Пляшкера. — Ідіть лишень, заходьте сюди! Подивіться, що діється! Десять секунд тому його ще не було!
Пані Моркван тремтячим пальцем вказала на дерево, що росло посеред кухні. То була яблуня.
Суботик нагнув гілку й зірвав яблуко.
— Дуже практично — дерево просто в кімнаті, — зазначив він і надкусив яблуко. — Ох, смачне! Саме пристигло! — сказав він, жуючи. — А де ж макарони? їх також можна їсти?
Пані Моркван разом із Суботиком підійшла до кухонної шафи.
— Якщо ти їх любиш, — сказала вона й відчинила дверцята. — Ось, ось вони... тут... тут були! — приголомшено простогнала вона, шпарко відсуваючи шухляду за шухлядою. — Порожньо...
порожньо... порожньо! І тут порожньо! Ну, з мене досить, — несподівано додала вона й безсило впала на кухонний стілець. — Мушу впоратися з переляком.
— А я — з яблуком, — незворушно сказав Суботик. І потяг пана Пляшкера геть з кухні.
— Мабуть-таки, буде ліпше, як ви більше не загадуватимете цій машині своїх бажань навмання. Ви ж бачите, що з цього виходить.
— А що хіба? Яблуня посеред кухні — то ж дуже практична річ, ти сам казав. Принаймні одне бажання я ще хочу їй загадати.
— Ну то хоч загадуйте щось таке, щоб воно здійснювалося на певній відстані звідси. Не тут, у будинку, бо тут воно занадто декого нервує, — порадив Суботик.
— Мені хотілося забажати щось добре для пана Вівторакуса, але ж невідомо, чи з того справді вийде щось добре! А що як він у всьому своєму одязі нараз опиниться у ванні з водою? Стривай-но! Мені дещо спало на думку. Як звати того чоловіка,
що був замкнув нас на своєму горищі?
— Пан Амфібер.
Пан Пляшкер підійшов до машини для здійснення бажань, увімкнув її й сказав:
— Я хочу, щоб пан Амфібер цієї ж миті сидів у своїй ванні з водою! — Тоді вимкнув тріскотливу машину й сказав до Суботика: — Шкода, що я не можу бачити, як воно все там відбувається! Але, мабуть, ми прочитаємо щось про це в завтрашній газеті.