Ти не пригадуєш собі тую напівбожевільну, для котрої люди не мали ні милосердя, ні співчуття, а хіба лише глузування, бо природа не наділила її нічим, і вона викликувала лише посміх? Але по разові були в неї і ясні хвилі, і вона відчувала невідрадність свого положення, відчувала униження і ганьбу, в які її загнало її незнання... Ти заходила до неї, коли вона лежала в недузі сама й опущена, а її нужда п'ятнувала людську гідність бідолашною байкою!
Ти не пригадуєш собі мене?
Ти не пригадуєш собі тоту робітницю з фабрики, котра в своїм незамітнім ярмі осліпла і в бідності упала аж до звірства, і за котрою ти, згубивши раз її слід й віднайшовши його, бігла, щоб довідатись, як їй живеться, і щоб їй віддати, що їй належалось яко людині...
Ти не пригадуєш собі мене?
Ти не пригадуєш собі тоту стареньку вдовицю, для котрої власні діти стались прокляттям і котра, з старості вдвоє згорблена, мусила щодня, коли ще лише дніло, гонити скотину на стрімку гору, щоб собі, на бажання тих вражих дітей, придбати раз смерть?
Ти була тою, котра з'являлась враз із сходом сонця, і сповняла за ню ту працю, щоб її старість охоронити від зневаги й збиткування...
Ти не пригадуєш собі мене?
Ти не пригадуєш собі тоту чужу, уникану, упавшу жінку, котра не могла нігде найти пристановища, а коли померла скоропостижною смертю, ніхто її не відпровадив на кладовище! Вона померла в самім цвіті життя. Ти була тою, котра йшла за її домовиною і котра з кожним поворотом весни прибирала її могилу цвітами, між тим коли вона, давно забута, порохнявіла!
І ти не пригадуєш собі мене!
Ах, тепер... пригадувала я вже собі щось... Лиш я була така змішана, чи це була вона тоді? В житті було всього так багато, так у одно споєне, було стільки барвного, я стрічалась з такою масою людей, що не могла-м опам'ятатися. Опроче мені здавалося, що находжу вже, хоч і неясно,' точку опору...
Одного разу вертала я вільною ходою смерком з моїх звичайних проходів і минала одно місце, де дороги розходились і де стояла церква.
Її входові двері були широко отворені, і її середина була дуже освітлена.
На головний образ лівого вівтаря дивилась я.
Він був так пишно освітлений.
Незчисленні свічки горіли навколо образа пречистої діви Марії, що був прибраний стрійно в цвіти, перли і серпанки,— і миготіли, палахкотіли, і немов розходились у власнім світлі.
А матір божу з малесеньким Ісусом видно було так виразно! її пишний шовковий стрій видно було так добре, і її гарне обличчя з погідним виразом, що здавалося таке задоволене, повне душевного супокою!
Побожний шепіт тих, що клячали й молилися, розходився по цілій церкві: багато било поклони, билось у груди, христилось все наново, і все перед нею!
Тепер уже я знала!
Її очі пригадували мені очі оцеї тут. Очі — матері божої! Однак у кого бачила я тоту лінію біля уст,— лінію несказанного горя і болю, котру мала оця?
Але моя пам'ять покинула мене.
— І ти не пригадуєш собі мене?
А прецінь думала ти так часто про мене в своїх найтяжчих і найсамотніших хвилях, а то, коли ти, помимо своєї молодості і її прав, жила лиш горем, коли задля других вела безсонячне життя, немов у країні мряк; що то про "полуднє" не знає нічого? І між тим коли другі, занехуючи власну силу, звертались все наново о поміч до мене, думала ти, що я також сама стояла в моїм превеликім горі, як вони мого одинокого сина прибивали на хрест? І ти не пригадуєш собі мене?
Ах, тепер я пізнала її!
В моїй превеликій почесті хотіла я перед нею впасти навколішки, однак вона вдержала мене, усміхаючись своїм матовим улітаючим усміхом, і сказала:
— Я мушу далі спішити задля правди і любові, а ти шукаєш того, за котрим тужить твоє серце! Бачиш сю вузьку вулицю між тими високими кам'яницями, котрою ступає похід похоронний, і той кут, біля котрого йдуть з домовиною, і де білі стяжки повівають, немов востаннє прощаючись? Туди спіши ти! Він іде манівцями, однак він прибуде. Там мусиш ти вийти йому назустріч і ждати на нього. Там чигає на нього найтяжча година, і лише ти зможеш її відвернути. Чи в тебе є доволі сили й любові?..
. . . . . . . . . .
Я осталась сама.
Годі описати той мучачий сум, що обгорнув мене. В передчутті якоїсь несказанної, страшної, будучої боротьби, котру я мала ще перевести, защеміло моє серце, немов у судорогах, вся моя відвага опустила мене, і я немов зів'яла...
Одначе я ж могла те все відвернути! Я хотіла йти, стати відважною; я хотіла — вперед, скоро, летючим кроком, щоб не спізнитись, не любити, не терпіти марно... Однак що сталось зо мною? Щось важкого заважало мені, і я ледве що змогла ступити пару кроків. Чи в моїх жилах було олово? Чи я була поражена? І що це була за пітьма, що залягала навколо мене, немов та ніч, і через котру я не бачила нічого?
Страшна хвиля!
В божевільній розпуці підняла я руки до неба.
Лиш сей раз, сей однісінький раз нехай би мене не опускало воно, нехай би прибув мені бог на поміч, змилувався наді мною,— лиш сей однісінький раз в моїм житті!
А в дожиданні пригадались мені слова:
— І між тим коли другі, занехтуючи власну силу, звертались все наново о поміч до мене, думала ти, що я також сама стояла в своїм превеликім горі, коли вони мого одинокого сина прибивали на хрест...
. . . . . . . . .
І я скинула неміч з своїх суставів, зібрала всю свою силу і з любов'ю, яку не відчувала досі ніколи для нього, полинула я вперед, немов та стріла. Сонце запалало на сході і пригнобило пітьму. Шляхи показались ясно й виразно...
[1894]