Він задумався, а потім грімким, рішучим голосом крикнув: "Підпалю!"
"Не смій того робити. Громада противиться такому грішному ділу. Не дамо!"
Старий лавник ніби не слухав того. Повернувся до Чечеля, котрий мовчки слухав його мову: "Що ти, полковнику, скажеш на це? Твоє слово — наказ. Ти наш командант. Рішай!"
"Рішати? — Чечель задумався, потер чоло і шарпнув свій вус.— Я одної думки з тобою, батьку,— сказав.— Твоє добро, так ти й роби з ним, що захочеш. Ніхто тебе спинять не посміє. Жертву приносиш, ще й яку! Жаль, що тільки один".
"Знайдеться більше таких,— відізвався найбагатіший з міщан.— Якщо гадаєте, що треба, так і балакати нема що. Ходім!"
Оба з лавником вийшли. За ними посунуло ще кілька.
Інші залишилися. Незвичайне рішення лавника заскочило їх неприготованими. Всяке собі гадали, а такого ні. Бо кому може прийти на гадку підпалювати свою власну хату. Стояли, понуривши голови.
В місті шуміло. Бігали і кричали люди. Ревів товар, прочуваючи щось зле. Лунали постріли, глухо відбиваючися від мурів, котрі давно не чули пальби. Вулицями переходили відділи сердюків, щоб вдержувати лад. Народ, виведений з рівноваги, легко гарячився і брався зводити всілякі порахунки. Досить було сказати на когось "зрадник", щоб виставити його на небезпеку побоїв, а то і смерті.
Замкова зала роз'яснювалася в міру того, як піднімалося сонце і вступалася мряка. Але громадка міщан все ще стояла в тьмі.
"Як же нам?"—спитав хтось, повертаючись до сусідів.
"Як? Як інші, так і ми. Якщо треба палити — палім. Хай летить червоний когут".
"Хай летить червоний когут..." —-вирішили і розійшлися.
ТАЙНИКАМИ
Мотря, оглянувши Зажарського, попросила його поснідати разом з нею та випити чарку, щоб усе лихе минуло.
"Мотре Василівно, Мотре Василівно!" — бідкався московський посол. Коли б ви знали, як мене кожна кісточка болить!"
"Потерпіть, добродію, за спасіння роду людського і за славу божу, може, Бог тієї жертви хоче від нас".
"Нащо вона Богові потрібна, тая жертва? Через глупоту людську терплю".
"Не ви один терпите, добродію. Може, терпіння душі, від тілесних гірш болючі".
Зажарський глянув на гарну паню, пригадав собі трагедію її батька, погадав, скільки болю мусило зазнати це добре жіноче серце, і його гнів на проклятих батуринських міщухів трохи ущух.
"Так, воно так, ласкава добродійко, великими терпіннями пробує нас Господь".
"Так тоді не збільшуймо їх, бо Господь велів прощати кривду, яку творить нам ближній".
Говорила, як проповідник, як пройнята божественними заповітами сестра-жалібниця, її слова тим сильніше вражали, що виходили з уст незвичайної, прямо невиданої краси. Зажарський забував про світлійшого князя Меншикова і про своє важке та несповнене як слід завдання і піддавався всеціло чарам тієї прегарної жінки. Коли б сказала йому: "Оставайсь біля мене, борони мене, гинь разом зі мною!" — остався б. Та Мотря того не жадала. Вона хотіла, щоб він не дуже чорно малював перед Меншиковим свою гостину в Батурині, щоб не повторяв усіх тих зневаг, які посипалися тут на його голову, а лише переповів однодушне бажання цілого обложеного городу — згинути, а президії добровільно не здати.
"Погано вони привітали мене, царського посла, але за гостиною у вас, ласкава добродійко, я забуду про них, а тямити буду про вас".
"Спасибі вам, не поминайте злом. А тепер підемо, бо вже недалеко полуднє. Вас, мабуть, там нетерпеливо чекають".
"З вами я і до пекла готовий. Ходім".
Подякував за гарну гостину і за те, що вирвала його з рук роззвіреного натовпу.
"Ніби ангела небесного послав мені Господь. Коли б не ви, роздерли б мене на шматочки. Щира вам дяка, Мотре Василівно, а з дякою ще одне прохання".
"Яке?"
"Переконайте тутешніх людей, що їх опір безсильний. Князь Меншиков добуде Батурин. Це ж ясне. Пощо тоді даремні зусилля, пощо такі жертви? Краще впустити царське військо в місто".
"Того я вам обіцяти не можу".
"Ні?"
"Бо того я сама не бажаю".
Зажарський видивився на неї.
"Коли б я бачила, що хочуть відчинити браму, положилася б на порозі, хай спершу сторощать мене... Ходім!"
"Ходім",— повторив глухо Зажарський.
Взяла його за руку: "Позвольте вам зав'язати очі. Не дуже то ввічливо, але конечно".
"Такі руки не жаль щоб і світ зав'язали",—відповів.
Вбрала його в козацьку шапку, накинула на плечі якусь бурку і повела в пирницю.
"Як дивно,— говорив, тримаючися її,— ведете мене Бог вість куди, можете замкнути на голодову смерть, а я йду, як послушна дитина".
"Бо вірите мені".
"Вірю, що нічого нечесного не зробите ви зі мною, Мотре, Василівно".
"Як тую віру затратять люди, тоді їм і ніякого рятунку не буде. А до того воно йде"
"Гадаєте?"
"Бачу. От і москалі про ніщо інше й не думають, а тільки, як би нас підійти і винищити до останку".
"Не такий чорт страшний, як його малюють".
"Може, й страшніший. Невже ж і вас присилав світлійший без тієї задньої гадки?"
"Не знаю. Може. Як мені це знати? Я в добрій вірі йшов".
"Значиться, і вас підвели. Так тоді вважайте себе щасливим, що хоч потерпіли самі, та не стали причиною людського горя, куди ще більшого".
Зажарському зробилося соромно перед жінкою. Виправдовувався і впевняв, що поганих намірів у нього не було.
Ішли. Пробирав їх гнилий холод підземних мурів. Свічка в руках Мотрі кидала фантастичні тіні. Місцями доводилося схиляться, щоб головою не вдарити в склепіння.
"Вважайте, тут сходи, ще один, так. А тепер повертайте вправо".
"Ведете мене, як на другий світ. Страшно. Добре, що тут так зимно, бо в мене жар".
"Пройде. Я добре оглянула рани. Знаю це діло".
"Ви словами краще залічуєте біль, ніж лікар мазями".
Мотря вдавала, що не чує. "Кажу, щоб ви собі не кмітували ходу".
"Не турбуйтеся. Моя нога тут більше не постане. Хай собі здобувають Батурин — я на нього не піду. Скажу, що хворий".
"І добре. Менше одного ворога матимем".
"Я не ворог ваш, а приятель нині".
"Спасибі. Коли б тільки щирий, бо краще ворог, ніж нещирий приятель".
"Коли б я не був таким, то — подумайте, нас тут двоє, я — мужчина і ви — жінка. Одним махом скинув би опаску з очей — і ви були б у моїй власті".
Мотря вжахнулася. Не подумала над тим.