"І со духом твоїм",— відповідали дотепніші.
Їздець з цікавістю розглядався навкруг. Його тягнуло до себе це море людських тіл, що ніби весняні річки стікались з усіх сторін широкої української землі. Оком знавця слідив їх ріст, здорові м'язи, повільні рухи і нездисципліноване поведення. Порівнював з тим, що бачив у шведському таборі, і головою хитав. Пригадав собі гадку шведів про козацьке військо. Козаки добре обороняються і славно женуться за ворогом, коли він побитий, але до наступу, до офензивного бою вони нескорі і немудрі.
"Може, воно й правда",— казав собі.
"Отче благочестивий, благочестивий отче!",— спинили його нараз два козаки.
Він зупинивсь: "Що скажете, діти?" — запитав лагідно, аж солодко.
"Хочемо знати, чи тисяча більше, чи мільйон. Я кажу, що тисяча, а він — мільйон".
Архієрей усміхнувся. Козаки були молоді і трохи п'яні.
"Мільйон — це таке велике число, що його і збагнути годі.
Мільйон хіба цар у своїй казні має".
"Як з народу зідре",— відповів перший козак.
Архієрей вдав, що не чує, і пояснював далі:
"Вас у таборі, скажім, чотири тисячі голов. Щоби був мільйон, то треба би двісті п'ятдесят таких таборів".
"Двісті п'ятдесят таких таборів, як отсей!" — повторили козаки, вхопилися за голови і розбіглися в різні сторони, ніби вони щось дуже страшне почули.
Архієрей під'їздив до гетьманової квартири. На майдані стояло декілька гармат з дулами зверненими на табір. Гарматчики мили колеса і чистили дула, молодші приглядалися до замків, обмацуючи їх пальцями. "От з такої, як у роту попадеш, то менше половини не зметеш,— хвалив старий гармаш.— Каша, вишкварки і червона підливка. Більш ніщо".
"З отсеї о,— говорив другий,— раз я мало у ворожу головну квартиру не попав. Наставив я її просто на сам димар, з котрого ще й курилося,— видно, для генералів обід варили. Але надбіг старшина, глянув крізь скла і гукнув, щоб "на півградуса піднести!" Підняли, і куля перелетіла понад покрівлю та й зарилася в городі. Таку яму вирила! А по-моєму, то попала б була прямо на самий стіл, саме у миску з генеральським борщем".
"До борщу галушку післав би",— засміявся котрийсь.
"Подавилися б. Так що ж! Ученим нашим здається, що вони все краще від нас уміють. Постривай! Не дав би я своїх двоє очей за твої чотири".
"Бо що живе око, то не скло".
"Очі Бог дає, а скло чоловік робить, чоловік Богові не рівня".
Архієрей підійшов до варти. Подав клич, вказав, що до хворого гетьмана зі святою сповіддю іде,— пропустили.
* * *
Гетьман лежав на постелі, підпертий лівою рукою, а правою по карті водив.
Побачивши бажаного посла, карту в трубу скрутив і за ліжко поставив.
"Сідай, служителю Господній",— промовив, показуючи на стілець біля ліжка.
"Я тепер ,аdvocatus diaboli’, а не служитель Бога",— відповів архієрей.
"Що ти не лиш на його адвоката, але й на самого диявола виглядаєш, це воно так",— і гетьман, усміхаючись, блиснув своїми здоровими зубами. Архієрей хрестився, ніби мух відганяв.
"Іване Степановичу,— казав,— несправедливо ти зневажаєш свого повірника".
"Не хочу, щоб повірник зневажав мене. Знаєш, все так роби: заки хтось тобі ногу підставить, підстав спершу йому".
"По-християнськи?!"
"Такі-то ми християни, ваше високопреосвященство. Де Христос, а де ми? Де-де-де!"
"Правда. Христос казав віддати Богові, що Боже, а кесареві, що єго же. А ми й Боже кесарям у пельку сунемо — на!"
"Як ти це розумієш?"
"Всіляко. От хоч би й мене ехеmpli gratia взяти. Все-таки я якась духовна особа, чоловік, значиться, божий. А не забирають же всього від мене для моїх кесарів? В мого теперішнього кесаря,— не показуючи пальцем на його,— двадцять сотнарів золота (дай йому, Боже, наперед більше), а в мене — пальці з чобіт визирають".
Гетьман прижмурив одне око і, жарту.чи, казав: "Бо нехай би духовна персона summa cum deligentia не вправлялася в карто— і в костеметанії. Нехай би так часто і з пильністю, вартою ліпшої справи, не осушувала кубків, розструганів, чарок і всякої другої горлу угодної посуди, хай би з шинкарками, гарфярками і всякими другими жрекинями її милості богині Гедони жертв повсякнощних їй не приносила,— от і не нарікала б тоді".
Розстрига, замість репліки, вишкірив свої рідкі зуби: "Гарно сказане, їй-Богу, гарно, аж оскома пішла. Та куди мені до того! Куди! Сухо в жмені, а пусто в кишені, куди не йду, біду веду, горем поганяю".
"Пособлю ближньому у його горюванню, да не терзаються сили його".
"Котрі він жертвує для добра і слави його милості гетьмана Мазепи".
"Що нового?"
"Багато..."
"Рrimo?"
"Кочубей".
"Sесundo?"
"Станіслав".
"Теrtіо?"
"Саrolus rex"...
"Починай вашець з Кочубея".
Архієрей відчинив уста, підняв брови, висунув очі з глибоких орбіт, але гетьман поклав нараз руку на плече: "Гов!"
Архієрей перемінився в знак питання.
"Як звалася тая приваблива персона, з котрою преосвященність ваша, заки електор возглаголав двічі, спустила два голендерські дукати?"
Труп'яча головка всунулася в рамена і порскнула сміхом: "Зузанна, милосте ваша, noli me tangere, Зузанна... Але звідки милість ваша навіть про таку нікчемну дрібницю знають?"
"Гетьман Мазепа все знає. Затям собі, архієрею... А тепер аd rem! Рrіmо: Кочубей".
"Кочубей новий донос до царя післав".
"Певно?"
"Як Бог на небі. Царевичеві цей донос доставив, а царевич батькові переслав".
"То недобре".
"І я так гадаю".
"Що робити?"
"Клин клином вибивають".
"Себто?"
"Післати лист до царя, що Кочубей інтригу між гетьманом і царем затіяв, маючи на гадці розбити їх дійствія воєнні совокупнії".
Гетьман подумав хвилину: "Гаразд. Пиши. На столі є все потрібне".
Розстрига сів, гетьман став диктувати лист.
Писар ледве встигав писати під скорий диктат.
"Скінчив?"
"Так".
"Прочитай!"
Розстрига прочитав написане, гетьман поправив дещо і казав переписати начисто, вважаючи, щоб ні одної похибки не було. Тоді ще раз перевірив і підписав: "Готово. А тепер перейдемо до другого пункту, себто до короля Станіслава. Що він?"
"Не хотів би я бути в його шкурі".
"Ов!"
"А так. Взагалі тепер людям розумним і чесним нема що жити на світі",— і позбавлений престолу владика важко зітхнув.
"Мабуть, на себе натякаєш",— замітив гетьман.