Підвели — тепер, запізно! Тепер він у їх руках, як птах у котячих кігтях. Зостається одне — брехати!
* * *
Кочубей бачить, як Іскру вдруге до катування ведуть. Він увесь жовто-червоно-синій. Очей не видно, запух. Хитається, як п'яний. Прикладами фузій підганяють його: "Стерво!"
Кочубеєві дивно, що таке сталося з його свояком і товаришем. Невже ж це той самий Іскра, з яким він ходив у воєнні походи, їздив на лови, бенкетував, жартував, з яким ще вчора снував гарні плани про близьке майбутнє? Чи можлива річ, щоб так знівечити людину?
Взагалі Кочубей не пізнає світа. Невже ж це дерево, той патик, під котрим він сидить? Невже ж це небо — тая синя ганчірка вгорі, сонце — та блискуча, жовта, мосяжна умивальня? Чортзна-що!..
Остається одно — брехати.
Чому ж не бреше Іскра? Чого ж він так кричить, як коли б з нього душу дерли?.. Деруть.
І нараз — цікавість. Проста, звичайна цікавість: скільки батогів дістане Іскра?.. Вісім... о два менше, ніж за першим разом... Мабуть, бояться, щоб не вбили... І вони ще чогось бояться. Бога — ні, царя. Бога нема, є чорт і його намісник на землі — цар!
Чому ж тоді він, Кочубей, не додумався до того скоріше? Чому слухав Любов Хведорівну, забуваючи про вчинок її праматері Єви?.. Прийшло каяття, та вороття немає...
* * *
Кочубея знову ведуть у той страшний чорний погреб — краще б у могилу!
Питаються, чи не намовив його якийсь ворог царя і отечества до того брехливого доносу, щоб таким робом порізнити царя з його вірним гетьманом? Домагаються видачі однодумців.
Кочубей слухає і ніби не розуміє. Пальці навхрест складає і цілує їх. Ніхто не намовляв його, ніяких однодумців, окрім Іскри, не має. Донос вигадав сам через хатнє ремствування на Мазепу. Ніякої зради за гетьманом не знає...
Брехати, брехати, брехати!
* * *
За що ж його б'ють?..
І ще, і ще, і ще... Добре, що пам'ять тратить, чорно — ніч.
Кат сопе, вішає кнут на кілок, клене.
"Кажуть, з п р и с т р а с т і є м питати, а вбити не вільно. Мий і не замочи! Не легка річ царським катом бути. Добре, що царя тут немає. А то він кнут із руки бере і сам б'є — кого попаде... Верховний кат".
"Є ще яка робота?" — питає піддячого. Піддячий до Головкіна звертається. Щось шепчуть.
Головкін головою до стелі підвалу досягає, Шафіров кулиться, кашляє, чхає, хустиною обтирає лоб.
В підвалі повітря, що витримати годі.
Чути горілку, тютюн, піт і людську кров. Досить її вицідили з черкасів.
Нараджуються. Озєров нахилився над Кочубеєм. Слухає, чи дихає.
"Не можна більше питать,— каже.— Старий і дряхлий дуже, щоб нам не здох".
Царський суд погоджується з гадкою Озєрова.
"На нині досить. Можеш іти!" — звертається до ката піддячий.
"Поклич хірурга!"
Прийшов.
"До пам'яті цього тут привести,— наказують,— це твоя річ!"
Хірург оглядає Кочубея і крутить головою. Сумнівається.
"Говорять тобі? Чув?!"
* * *
Канцлер з віце-канцлером виходять з мордівні. Драгуни віддають їм честь. Кидають головами, струшуючи борошно з волосся.
"Чи не краще б їм поробити п а р и к и?" — зауважує Шафіров.
"Борошно дешевше,—відповідає Головкін.—А в суті речі — один чорт. І з борошном голову знімуть, і з париком. І одно лишнє, і другого не треба".
"Суєта",— потверджує Шафіров.
Вдихають свіже повітря. Дивляться на молоду зелень, на шовкові трави і на троянди.
"Гарно як!.." — каже Головкін.
"Поетично",— підтверджує Шафіров.
"Тим двом вже не до того".
"Їм і життя не миле".
"Що таке життя? — філософує Головкін.— Вчора пан, а нині тебе кнутом валять, з п р и с т р а с т і є м. І не питаються, чи ти генеральний суддя, чи стольник, чи який там чорт,— б'ють".
"А все ж таки завзяті ті черкаси,— говорить Шафіров.— Нікого видати не хотів. Каже, ніяких спільників не маю. Сам я вигадав цей донос... Вір йому".
"Гадаєш, вірю? — запитує Головкін.— Я нюху табаки не дав би за тую гетьманську вірність. Але що нам до того, де правда".
"Де цар, там і правда. Цар гетьманові вірить. Гетьман хитрець!"
"Го, го!"
"А все ж таки нам треба Апостола в руки дістать. Він же Кочубея до втечі намовляв, посланця з листом до Диканьки вислав".
"Треба".
* * *
Балакаючи, збиваються з дороги. Попали на якусь бічну. Двора крізь густі дерева не видно.
"Вертаймо".
Побачили червоні сліди і пішли по них. Головкін чобіт з крові об траву витирає.
"Забагрив б а ш м а к".
"Добре, що руки чисті",— потішає Шафіров.
"Один чорт..."
ВИНА І КАРА
Суд тривав дванадцять днів.
Судді не поспішали, щоб не погадав цар, що діло поверхово розбирали.
Гетьман Апостола не прислав, хоч Головкін писав до нього, що миргородського полковника треба забити в кайдани і прислати на слідство по ділу Кочубея і Іскри.
Головкін сердився на Мазепу, але нічого вдіяти не міг, бо за Мазепою цар.
Головкін ще й тому рад був дістати Апостола в руки, щоб показати Мазепі, що мусить бути так, як царські судді бажають.
Не довелось. Винесли присуд без миргородського Апостола. Дістануть ще й його!
Присуд короткий і гострий.
Кочубея і Іскру, як брехливих донощиків і наклепників, котрі в такий гарячий воєнний час мають сміливість турбувати його величество царя, царевича, губернатора і других царських людей, скарати на горло.
Попа Святайла заслати в Соловки, а сотника Кованька — в Архангельськ у жовніри.
Яценка й ченця Никанора, за те, що вплуталися в не своє діло і згодилися бути передатчиками доносу, заслати в далекі московські городи, щоб вони вдруге чогось такого не робили.
Федора Осипова похвалити за службову пильність. Він людина розумна й добра, потрібна на той час.
Про нього списано похвальну грамоту і наказано київському губернаторові оповістити її по цілій Україні.
Останнє рішення отсього немаловажного й великозлочинного діла суд залишає пресвітлій волі його величества царя.
Постанову списували кілька разів. Знали, що за неї можуть судити суддів. Били Кочубея і Іскру, можуть бити їх. Всі вони царські люди.
Два дні присуд готовий і судді вагалися, чи підписати його, чи діло далі вести. Питали б ще з у с е р д і є м, так Кочубей дряхлий, його насилу привели до життя. Рани гоїтися не хочуть. У нього жар.
З Іскри нічого не добудуть. Сказав, що хотіли, більше, мабуть, не знає, а інші — дураки, знаряддя у руках Кочубея. Не так його, як Кочубеїхи.