Чаадаев — пророк Росії, і, якщо судити з вищенаведеної цитати, О. Герцен вважав деякі його пророцтва сумнівними. "Бо многом был неправ". Чаадаєвські "Філософські листи" розпочато в 1828 році, закінчено до 1831 року, й сьогодні вони не здаються архаїчними чи такими, що втратили свою історичну вагу, вони й сьогодні актуальні. Як істинно російська людина, П. Чаадаев знав минуле Росії, і ненавидів це минуле, і мав усі підстави для таких емоцій, — тож чи від того він перестав бути істинно російською людиною, російським патріотом? Ні в якому разі. Не гірше, ніж минуле, П. Чаадаев знав сьогоднішній день Росії, пов'язаний з придушенням декабристського повстання на Сенатській площі, з кривавим придушенням польського повстання, й зрозуміло, які емоції все це могло викликати в нього, хоч він не переставав від цього залишатися російською людиною. І, пророк Росії, він був здатен побачити й проаналізувати її майбутнє, а ми ж то сьогодні добре знаємо, яке то судилося майбутнє, і П. Чаадаев виявився цілком об'єктивним у прозиранні в це майбутнє. І в наш нинішній час, який також наче вже тоді був побачений його очима й наперед проаналізований його розумом, — очима й розумом таки російської людини. Можна не сумніватися, що П. Чаадаев тоді прозирав і далі в майбутнє, вже в позанинішній час, і дуже шкода, що не побачив його якимось не таким, яким побачив усе інше, але, безперечно, в автора "Філософських листів" були свої СВІТОГЛЯДНІ причини — таки російської людини, а не якогось там мимохіть зневаженого "іноверця".
Як відомо, в атмосфері ура-патріотизму цар Микола І вважав за краще оголосити П. Чаадаева божевільним, аніж усерйоз піддати осудові його погляди, які, відтак, автоматично ставали теж божевільними, отже, начебто й не потребували ні аналізу, ні спростування. Звісно, оголошуючи П. Чаадаева божевільним, весь російський істеблішмент засвідчував оті високоімперські "заносчивость и тщеславие", від яких Росія не вилікувалася по нинішній день, так і не ступивши, як писав "божевільний" мислитель, на справжній історичний шлях розвитку, яким уже давно прямують інші народи, а вона й далі залишається лише "фактом географічним" — і в цьому виражалась та й виражається її своєрідна державність, позбавлена як об'єктивної самооцінки, так і постійно роздмухана випарами фальшивих патріотичних почуттів, які милостиво дозволяють лише любити Росію бездумною і сліпою любов'ю. Рівно сто сорок років тому він написав: "В противоположность всем законам человеческого общежития, Россия шествует только в направлении своего собственного порабощения и порабощения всех соседних народов".
Чи цих сто сорок років не підтвердили правдивість пророка, який писав про пораблення всіх сусідніх народів? І свого власного пораблення — всупереч усім законам людського співжиття? Наївне риторичне запитання.
Ясно, П. Чаадаев мав бути неминуче оголошений божевільним... І хто ж тоді "справжній" російський патріот — Чаадаев, Микола І?! Ще одне наївне запитання. Та, звичайно ж, обидва патріоти, тільки кожен по-своєму, бо такий уже російський патріотизм, що його полюси — діаметрально протилежні, такі вже виробилися традиції, на превеликий жаль.
Хаос. Саме хаос — у цьому був переконаний П. Чаадаев — лежить у підоснові російського буття. Але ж не тільки хаос, а й, скажімо, відсутність усвідомлення минулого. А й дух загального рабства. А й моральна байдужість. А й відсутність щирої віри. Ось із Листа Першого: "Народы — существа нравственные, точно так же, как и отдельные личности. Их воспитывают века, как людей — годы. Про нас можно сказать, что мы составляем как бы исключение среди народов. Мы принадлежим к тем из них, которые как бы не входят составной частью в человечество, а существуют лишь для того, чтобы преподать великий урок миру. И, конечно, не пройдет без следа то наставление, которое суждено нам дать, но кто знает день, когда мы найдем себя среди человечества, и кто исчислит те бедствия, которые мы испытаем до свершения наших судеб".
Ось так. Це — про російський народ. І хочеться заволати: а ми, а ми? А як же ми, силоміць прив'язані до колісниці імперського народу? Чому й ми разом з ним приречені бути "исключением среди народов", бо ж не можемо вибудувати свою долю відповідно до свого менталітету, а повинні мавпувати долю імперського народу? I через свою оцю фатальну прив'язаність до безглуздої чужої колісниці хочеться у нестямі лементувати: а де наш день, коли ми знайдемо себе серед людства, і хто перелічить усі оті біди, які ми звідаємо до звершення наших доль?
І, звичайно ж, не тільки ми, а й численні "народи Росії" (ви тільки вдумайтеся в цю ідеограму, в яку ми таки не вдумуємося: "народи Росії"!), які приречені у зв'язку з усім цим бути "исключением среди народов", а Росія ж не питала й ніколи не спитає у них, чи й далі — і скільки? — їм іще бідувати до їхніх "свершения судеб"?!
Гіркі істини в П. Чаадаева, та й хоч які гіркі, хоч які дражливо-неприємні для царя Миколи І чи для теперішніх коричнево-червоних, але ж не перестають бути істинами. Ось із "Апології божевільного": "Прекрасная вещь — любовь к отечеству, но есть еще нечто более прекрасное — это любовь к истине". Знову ж таки, хоч би яка справедлива була ця істина про істину П. Чаадаева, та чи була вона, чи є вона слушною та безперечною для великодержавників з шовіністичним чадом у головах? Любов до батьківщини — й істина! Любов до батьківщини, трактована у вельми специфічний спосіб, для них завжди залишалася єдиною й останньою істиною, хоч би в який конфлікт вона вступала зі справжньою істиною, хоч би в якому невигідному світлі її виставляла справжня істина, та й завжди тут вона виявлялася не те що зайвою, а дуже непотрібною, її начеб і не існувало в живому вигляді. Російський патріотизм — це майже завжди цілковита відсутність справжньої істини, бо ж ніяк не може бути навіть різновидом істини возведения російського патріотизму в абсолют — як для власного вжитку, так і для вжитку "інородців", які чи не завжди й "погані", й "супостати", й "неприятелі". Ці міркування видаються мені слушними завжди, коли мова заходить про будь-який і будь-чий патріотизм, але ж особливо коли йдеться про російський патріотизм, який, звичайно ж, є складовою отієї "безодні" російського менталітету, про яку писав Ф. Достоєвський.