Можна не сумніватися, що природа мистецтва — від природи тих космічних мистецьких діянь, від космічного мистецького начала, від анімістичних уявлень про природу. Від пантеїзму. І біблійне поняття глини в людських руках — це і власне глина, і граніт, і бронза, і золото, і срібло, і скло, і дерево. І вишивка. І фарби. І звуки.
І — слово! І слово — ця найфантастичніша, дозволимо собі так висловитися, глина психіки людської, і місткість слова може дорівнятися хіба що до місткості галактичних безбереж, тобто взагалі безбережна, бо вбирає в себе як світ природи, так і світ людини у світі природи: задумаймося хоча б над піснею.
Переселення душ іще за життя, пошуки й реалізація безсмертя ще за життя, спонукувані боготворчим духом, дарованим глині, — людині — ось що таке механізм мистецтва від прачасів, від часів первісних аж до днів нинішніх, і на всі дні грядущі. Тобто постійне явлення чуда пекторалі, її багатосмислової значущості і краси, тобто трансформації світу природи і світу людини в світі природи в явище мистецтва, що є реально відображеним і реально втіленим безсмертям.
Переселення душ, безсмертя душ — в основі релігійних вірувань. В основі мистецтва.
І — в основі метаморфоз.
Насамперед в основі найграндіознішої з метаморфоз — перетворення Хаосу на Космос.
Власне, оживлена Божим духом глина, перетворення її на людину — це і є вражаюча метаморфоза, повторити яку неможливо, хоч би й які досконалі людиноподібні роботи моделювалися. Творчий дух людини, яка, опанувавши чарівний механізм метаморфоз, намагалася й намагається бути богорівною, трансформовано у наскельних зображеннях, у міфах і скульптурі, в музиці й живописі, в кераміці й карбуванні. Згадаймо феномен Пігмаліо— на, себто оживлення скульптурного зображення. Згадаймо Оскара Уайльда з його "Портретом Доріана Грея". Згадаймо Миколу Гоголя з його "Портретом". Мавка стає вербою в "Лісовій пісні" Лесі Українки. Згадаймо характерника козака Мамая. Навіть наше дражливо-побутове "душа, мов каменюка", "а щоб ти каменюкою став" — звідси-таки; звідси ж таки сварена-пересварена ортодоксальною нашою критикою і українська "химерна проза", що живе й житиме (на противагу, скажімо, "виробничій прозі"), і найяскравіший її приклад останнього часу — роман Северин Наливайко" М. Вінграновського. Всі оці та иодіоні приклади фантастичні, з розряду "магічного реалізму", й вони у найдосконалішій формі підтверджують мої міркування.
(Власне, явище самого Бога — це є найглобальніша метаморфоза, яка творить усі інші, що вже є похідними від неї. Те ж саме можна сказати про богів язичницького пантеону, — чи грецького пантеону, чи пантеону римського. А сподіване, очікуване — так хочеться вірити й так вірять! — воскресіння Христове, його друге пришестя у світ? Зворотна метаморфоза, за якою невичерпність втілень і перевтілень, які не руйнують душі віруючих, а творять їх, будують).
Згадаймо і великого поета "золотого віку" римської літератури Публія Овідія Назона (43 р. до н. е. — 17 р. н. е.) з його знаменитими "Метаморфозами".
Благодатна Венера негайно В римський сенат із ефіру спустилась і там, непомітна, Цезаря душу взяла. Не могла допустити до того, Щоб у повітрі, як дим, розпливлась — між зірок оселила. Поки несла — мовби жар усе дужчий обпалював лоно, І відпустила її, й, спалахнувши, душа піднялася Вище, ніж місяць; майнувши в просторах вогненним волоссям, Зіркою вже мерехтить...
Скажімо, в десятій книзі "Метаморфоз" Овідій згадує за Пропетід — дівчат з міста Аматунта, перетворених Венерою на камінь:
Та запитай Аматунта, що славний багатством металів, Чи Пропетідами може пишатись, — за них йому сором, Як і за тих, що на лобі в них гострі колись виступали Роги подвійні, тому й таку назву їм дано — керасти.
(Переклад з латинської Андрія Содомори)
А взагалі, у грецькій міфології перетворення героїв у зорі — наскрізна метаморфоза: відтак і маємо небесну сферу, оживлену найрізноманітнішими сузір'ями з грецьких імен: Волосся Вероніки, Кассіопеї, Андромахи, Персея... Релігійні вірування українців не відбігли
далеко від грецької міфології: зірки в нашому небі — то світяться душі померлих, які не пішли в небуття, а стали безсмертними, прибравши образи далеких зірок. І є ще там багато простору, щоб спалахнули інші зірки. (І яка безжалісна та бездуховна так знана матеріалістична релігія марксизму-ленінізму порівняно з язичництвом чи християнством: вона геть заперечує і виключає магію перетворень, чари метаморфоз, прирікаючи порох стати знову лише порохом, будучи вкрай ворожою як світові метаморфоз, так і світові культури, що без цих метаморфоз — абсолютно неможливий).
Творчі акти людини, яка постійно наслідувала творчі акти Великого Творця! Порив, у якому первісна сила та первісна енергія — й водночас відносне безсилля, бо ж дорівнятися однаково нікому не дано: хіба що, наближаючись до досконалості, так ніколи й не наблизитися. Хоч би й скільки вкладав свого дару, таланту, хисту, вміння, хоч би й які непомірні амбітні заміри таїв — і все марно, марно... Хоча, може, не зовсім марно, бо як нев'янучі квіти таких замірів прагнучої власних метаморфоз гордої індивідуальності, її реально-прекрасних перевтілень душі — це й "Книга Еклезіястова", й "Пісня над піснями" Соломонова, і скіфська пектораль з кургану в українському степу, й Шевченкове слово. І якщо, за Еклезіястом, постійно "минуле відтворює Бог", даючи постійно живу картину буття, то в людини — лише "зупинені миті". Лише "зупинені миті"? Але коли вчитуєшся в "Пісню над піснями" Соломонову, коли вглядаєшся у пектораль, коли причащаєшся Шевченковим словом, — не можеш не звідувати зачудування, що саме ці начебто "зупинені миті" насправді є рухомими митями, бо ж не меркнуть і не гаснуть, посуваючись через часи й простори людської свідомості, водночас і творячи цю немеркнучу й негаснучу людську свідомість, тобто весь час залишаючись у чарівному колі перевтілень, магічних метаморфоз.
Збереглися свідчення, що великий Мікеланджело начебто сказав: "Справжній живопис, будучи сам собою божественно піднесений, ніколи не народить ні одної сльози... Адже ніщо так не підносить душі мудреців... як муки досконалості".