Як іще зовсім недавно — слуги партії, підручні партії. Хіба не та сама партія? Партія великодержавників.
"Ненавидите Вы нас", — писав О. Пушкін у "Клеветниках России". Звичайно, це почуття він точно підмітив, тут йому не відмовиш у об'єктивності. Та ж і вагомі причини для такого почуття! У всіляких там, ясна річ, "клеветников России..."
V. Поет В. Жуковський у творі "Певец во стане русских воинов" (1812) писав:
И ты, наш Петр, в толпе вождей.
Внимайте клич: Полтава!
Орды пришельца — снедь мечей,
И мир взывает: слава!
Давно ль, о хищник, пожирал
Ты взором наши грады?
Беги! Твой конь и всадник пал;
Твой след — костей громады;
Беги! и стыд и страх сокрой
В лесу с твоим сарматом;
Отчизны враг сопутник твой;
Злодей владыке братом.
"Сармат" — це, звичайно, Мазепа, він же — "ворог вітчизни" і "злодій". Для В. Жуковського війна 1812 року, Бородінська битва — це національно-визвольна боротьба, що пробуджує у ньому ну буквально лавину риторичного пафосу, й це зрозуміло, проте Полтаву, й це також зрозуміло, він, монархіст, ніколи не зміг би потрактувати як національно-визвольну боротьбу українського народу, тому-то український гетьман і "сармат", і "злодій", і "ворог вітчизни". Та звісно, що Росії, бо в поетову голову й думка не могла закрастися, що в Мазепи зовсім інша вітчизна, якій він не ворог, а патріот, і в нього "ворог вітчизни" — це Петро І.
Цікаво в умовах нинішнього дня реанімувати вірш панегіриста й одописця В. Жуковського "На мир с Персиею" (1828).
Мы вспомнили прекрасно старину;
Через Кавказ мы пушки перемчали;
В один удар мы кончили войну,
И Арарат, и мир, и славу взяли.
И русский в том краю, где был
Утешен мир дугой завета,
Свои знамена утвердил
Над древней колыбелью света.
Хіба ж не заграє серце у придворного поета, що "в один удар" ота безмежно далека й безмежно чужа "древняя колыбель света" стала російською. І ні в цих віршах, ні в подібних поети й словом не затнуться, що "в один удар" порушуються чиїсь там права людини, для них ці права людини завжди розумілися однаково — чужа земля повинна належати їм за природою ментальності й за силою зброї, й лише тепер "русскоязычное население" тамтешнє заговорило про права людини, але тільки про свої права людини, а не якісь інші, коли, на жаль, залунали гіркі "песни беженцев". "И Арарат, и мир, и славу взяли", тепер-от Арарат треба віддавати, а віддавати ой як не хочеться, бо ж звиклися тільки брати, і, як бачимо, немає миру, та й слава дуже сумнівна.
VI. Які інколи могли чи можуть бути причини до всіляких військових виправ, походів, агресій? Здавалося б, ці причини мають бути детерміновані, історично обумовлені, мати логіку й глузд. Та чи завжди це так, чи завжди є бодай логіка й глузд? У книзі В. Валишевського "Петр Великий. Дело" читаємо: "Мысль напасть на Швецию явилась, кажется, у Петра только в 1698 году, во время пребывания его в Вене. До тех пор его военные замыслы влекли его скорее на юг. Он по-прежнему был сердит только на турецкого султана; но когда в бытность его в Вене император, на помощь коего он рассчитывал, уклонился исполнить обещание, подвижной ум молодого царя принял тотчас же иное направление. Ведь ему нужна была хотя бы какая-нибудь война и где бы то ни было, чтобы приложить к делу свою молодую армию.
Впрочем, и воинственные стремления его предшественников постоянно колебались между югом и севером, прельщаемые то Черным морем, то Балтийским, или провинциями, пограничными с Польшей. Это стремление к расширению было вполне естественно в "молодом и сильном народе; но его напрасно идеализировали и драматизировали впоследствии, называя "делом объединения". Правда, все народы во все времена заявляли притязания на расширение пределов родной страны за счет своих соседей, и Петр только благодаря своей счастливой звезде сохранил в этом отношении известную меру справедливости, логики и правды".
Ох, ця відома міра справедливості, логіки й правди Петра І, скажімо, стосовно України, особливо ж ця відома міра справедливості, логіки й правди прикладається до всіх процитованих безпардонних міркувань, до цього розгулу буслаєвщини, до оцього: "ведь ему нужна была хотя бы какая-нибудь война и где бы то ни было, чтобы приложить к делу свою молодую армию". Та ще оце: "расширение пределов родной страны за счет своих соседей". А хіба в сусідів — не така сама рідна для них країна, не така сама рідна для них земля? Ох, ця "известная мера справедливости, логики и правды"! Атаки добре "известная", і ця її "известность" не минає з часом, як не минає характер "логики и правды".
Перегортаючи белетризовану біографію Суворова (автор О. Михайлов), натрапив ось на такі місця в книзі, що характеризують ментальність російського полководця.
На стор. 305: "Мечтая в Херсоне о боевом поприще, Суворов колебался, выбирая между возможностью "большой" войны с Оттоманской Портой и уже начавшейся "малою" войною с восставшей Польшей. В попытках поляков вернуть себе государственную независимость он видел в соответствии со своими монархическими воззрениями угрозу русскому престолу. Следя за развернувшимися в Речи Посполитой событиями... сердито писал Хвостову: "Там бы я в сорок дней кончил". Как показало время, в словах его не было ни малейшего хвастовства".
Хіба в Суворова, як і в Петра I, не та сама "известная мера справедливости, логики и правды"?!
На стор. 333: "Суворов стал было розмышлять о предложенной ему персидской экспедиции, но скоро нашел, что следует подождать войны более значительной, встречи с противником более грозным. Потом он сожалел о своем отказе, но поправить ошибку было поздно".
Отже, якби Суворов не припустився ось такої прикрої помилки, то побачили б полководця не тільки в баталіях на полях Європи, а й у Персії, яка, безумовно, є далекою окраїною Росії, найдальшою: біля омріяних справіку — і завжди чомусь таких недосяжних — теплих морів, де б він утвердив свою "науку побеждать".
VII. Задумавши свій щоденник, Ф. Достоєвський — він відчуває свої масштаби! — намагається розмовляти зі всією Росією; він вимірює Росію своєю особистістю, а свою особистість вимірює Росією. Він заявляє: "Я, как и Пушкин, слуга царю". Хоч би й що самі великороси писали про Пушкіна, постійно висвячуючи його на національного генія, але, звичайно, в їхніх очах він не міг би бути генієм, якби так зване "польське питання" розглядав не в контексті "інтересів Росії", а він розглядав саме так, він тут ніяк не міг піднятися до усвідомлення Тараса Шевченка, котрий, скажімо, розумів і трагедію Кавказу, і трагедію киргизів і т. д. А Ф. Достоєвський, цілком по-пушкінськи вважаючи себе слугою царя, по-царськи мислив суто імперськими зарозумілими поняттями: що "ми" найсильніші, що війна освіжає повітря, що християнство благословляє війни, що Константинополь повинен належати "нам". А якщо Константинополь не хоче належати Росії, а якщо Захід теж не хоче такого перерозподілу, то що? Але це вже не обходить великого оракула, він чомусь не може перейнятися — а як на це дивляться з константинопольської сторони чи зі сторони європейської? Бо такий погляд з незрозумілих причин чомусь атрофовано в усієї безбережної ментальності народу, хоч письменник і глибоко узагальнює в образі Федора Карамазова саме тих із суспільного середовища, хто, здається, й не здатен дійти до такого аналізу, хто начебто й покликаний дійти, але, навпаки, вони теж є носіями подібних ідей — "в большинстве это все-таки была лишь грубая масса мелких безбожников и крупных бесстыдников, в сущности тех же хапуг и мелких тиранов, но фанфаронов либерализма, в котором они ухитрились разглядеть лишь право на бесчестье". Ф. Достоєвський послідовно й глибоко міркував над законами розвитку людського духу, так само — над законами розвитку російського духу, утверджував національну духовну самостійність "наших", помічаючи й відстоюючи цю духовну самостійність у найрізноманітніших виявах і швидкоплинного побуту. Він виступав за єднання всіх слов'ян, але неодмінно — із народом російським, а як відбувалося це єднання колись і тепер — ми бачимо нині, з вищої сходинки історичної піраміди. Превалюючі над усім "інтереси Росії" не дають спокою Ф. Достоєвському, як і будь-якому іншому велико— росу-монархісту, і хай у його розумінні "інтересів Росії" знаходимо якісь там відмінні нюанси, та суті справи це не міняє в найголовнішому: "Я, как и Пушкин, слуга царю". Отож, відчуваючи ще й це покликання бути "слугою царю", переживаючи за майбутню долю Росії, він неодмінно в коло власних інтересів включає "вопросы о границах, окраинах, морях и проливах, о Константинополе и проч., и проч.". Ох, це грандіозне мислення окраїнами, морями, протоками, Константинополем! Чужими протоками, чужим Константинополем! Але, звичайно, по-іншому й бути не може у спонтанного й щирого співця "безодні" російського духу, він сам частина тієї "безодні", вона мислить його розумом і натхненно почувається його почуттями, невпинно побивається над своїм, "безодні", виживанням у майбутньому, втілюючи у собі й майбутню загадкову долю Росії.