I т. д. Цитата, звісна річ, не вичерпують кривавого матеріалу з тієї багаторічної кривавої різні, яку Росія впродовж років вела на Кавказі, бо такого матеріалу — криваве море: ось так — і не інакше — закладалася нинішня "територіальна цілісність Федерації" під її нинішній "конституційний простір", в ім'я яких різалося, стрілялося, палилося, винищувалося все, що могло чинити найменший опір. (Державін: "О Росс! О род великодушный!"). Як зазначає В. Потто, пом'якшенню, а потім і зникненню войовничих інстинктів у кабардинського народу сприяло і поступове зникнення вождів, пронизаних духом незагнузданої волі, які пристрасно шукали виходу для своїх непочатих сил в голосних військових подвигах. Звичайно, ці вожді самі не зникали: їх або вбивали, або ж переманювали на російську сторону. Ось так, пише В. Потто, "...была усмирена и оттеснена в горы хищная Чечня... Дагестан замолк пред грозным рокотом русского оружия... пала окончательно покоренная Кабарда... они думали, что рушится счастье и будущность их вольного края. Не сознавали они, что то занимается заря светлого будущего, которое внесет в их край родной блага вековой цивилизации и превратит их кровью покрытые поля в роскошные нивы".
Коротше, гірські народи чомусь ніяк не хотіли розуміти свого щастя. їх винищують, у них віднімають їхню землю, віднімають волю, топчуть віковічні звичаї та обряди, а вони не розуміють свого щастя — й край.
А сьогоднішній день, скажімо, гірського народу Чечні — 4е і є оте, виходить, "светлое будущее". Яка була зоря — ми бачили, і, звичайно, саме така зоря не могла звістувати якесь інше "светлое будущее", а саме таке, яке маємо сьогодні.
Оракули будь-якого рівня (Ф. Достоєвський, Ульянов-Ленін, а тут іще й В. Потто) передбачали оце "светлое будущее" і для самого російського народу, й для всіх інших уярмлених Росією народів, чомусь це ярмо бачили лише як "блага вековой цивилизации". Рідкісний цинізм! Рідкісний цинізм можновладців того етносу, який сам не був і не є цивілізований, але тим не менше з фанатичною запеклістю мечем і кров'ю взявся нести "блага вековой цивилизации" іншим народам. Ці рядки пишуться в січні-лютому 1995 року, коли штурмується Грозний, коли точиться війна в Чечні, коли московське телевізійне "Останкіно" торочить і торочить з шизофренічною зацикленістю про те, що, мовляв, у Чечні пенсіонери давно не одержували пенсій, то Кремль поставив собі за мету ощасливити пенсіонерів пенсіями і надати гуманітарну допомогу знедоленим. Та схаменіться, кому ви хочете надати пенсію і гуманітарну допомогу — отим тисячам і тисячам жертв мирного населення, отим від ваших бомб та ракет загиблим дітям і жінкам?! Як тут знову не повторити вже багатократно повторюване з О. Твардовського: "Сама режет, сама давит, сама помощь подает"! Так оце в теперішній Чечні, яка стікає кров'ю, ми й бачимо ваші реальні блага "вековой цивилизации", оту реальну "зорю светлого будущего", обіцяну Кавказу на початку минулого століття, яку тодішні "розбійники" чомусь ніяк не хотіли прийняти з рук своїх завойовників, як не хочуть прийняти й сьогодні з тих самих рук уже не просто "розбійники", а цілі "бандформування", а тому ці "бандформування", себто чеченський народ, мають бути знищені: ото хай не воюють проти "зари светлого будущего" та "благ вековой цивилизации" у незмінно традиційному кремлівському варіанті.
III. Засвідчено високу гостинність черкесів — гостинність, взагалі дуже характерну для східного світу. Подорожній, який переступав поріг саклі, був людиною священною. Подорожній благословляв дім господаря: "В ім'я славних справ твоїх, джигіте, вимагаю гостинності, сідла та бурки". Господар відповідав: "Ти гість мій, отже, володар мій". Він передусім народом відповідав за безпеку чужоземця, який, ступивши в саклю, знімав і віддавав хазяїну зброю, демонструючи, що не потребує зброї під його дахом.
Легендою засвідчено, що в VI столітті аварський хан Байкан через своїх послів вимагав підданства від черкесів. їхні ватажки, між яких виділявся Лавристан, відповідали: "Хто може позбавити нас волі? Ми звикли віднімати землі, а не свої віддавати ворогам. Так буде завжди, поки є війна і мечі на світі". А ще Лавристан відповів аварському ханові: "Не дамо данини, поки залишиться у нас бодай один меч, поки залишиться один із нас в живих". І тоді хан Байкан, маючи шістдесят тисяч добре вишколеного війська, пі л дав вогню й мечу непокірну землю і її вільнолюбний народ.
Цураючись цивілізації, цей народ змушений був перейти на військовий побут, тим паче, що на його долю нападників-завойовників вистачало, то якийсь Китайхан, калмики, хазари, татари, зрештою Аттіла, слов'яни...
Й ось після того, як Росія в минулому столітті так тяжко завойовувала Чечню, й ось після того, як сталінська Росія депортувала Чечню з Чечні, й ось після того, як Чечня повернулася в Чечню, тепер уже єльцинська демократична (?!) Росія вторгається в Чечню, щоб ракетами й бомбами загнати її в Федерацію, оголосивши весь чеченський народ, який бореться за свою незалежність, збройними бандформуваннями, в той час як вона в цій історичній обстановці сама є бандформуваннями, — власне як була вона бандформуваннями і в минулому столітті, коли завойовувала вільний чеченський народ. Та що ж це за Федерація така, та що ж це за людиножерна її така Конституція, в ім'я яких найсучаснішою зброєю винищується народ, та що ж це за імперський дух такий, котрий із сатанинською люттю має знищувати впродовж століть дух іншого народу!
Та ще ж бо чуєш із уст президента Федерації, що Дудаев, мовляв, здійснює "геноцид чеченського народу". Це те самісіньке, як радянська пропаганда протягом півстоліття стверджувала, що жертви Катині — це жертви фашизму, ніяк не хотіла признаватися за свої власні фашистські жертви. А скільки десятиліть доведеться отак-от говорити про дудаєвський "геноцид чеченського народу"? Хіба сьогодні не видно, чий це геноцид?
До того ж — "во славу русских воинов"... Пам'ятається, й багатьом, звичайно, не забудеться, як на Різдво 1995 року закладався Храм Христа-Спасителя, знищеного більшовиками, що Храм закладався "во славу русских воинов", що цю акцію слід сприймати як покаяння, — в усякому разі про це говорив патріарх "всея Руси" Алексій II. А в цей час — на Різдво! — точилася кривава різня в Чечні, де, як стверджував один генерал, російські солдати — хлопчики років вісімнадцяти — гинули за неділиму Росію "с улыбкой на лице". Хай Господь милує від такої моторошної "улыбки на лице" за державного монстра, де цивілізованого життя нема нікому, отож хіба що й залишається вмерти "с улыбкой на лице". Так що ж це виходить: отой Храм Христа— Спасителя в Москві закладено не тільки в ім'я минулої слави російських воїнів, а й тих воїнів, які гинули на Різдво, коли закладався Храм, у знедоленій і вільнолюбній Чечні, які й тепер гинуть, то скільки ж цих загиблих юних життів потрібно, то що ж це за моторошне таке покаяння, яке сприймається за театралізований блюзнірський балаган на лаштунках і за лаштунками вчорашньої і сьогоднішньої російської історії?!