Тут же, в "Самопознании", М. Бердяев говорить про те, що "в основании человеческого общения должна быть положена евангельская категория ближнего". Золоті слова! На жаль, євангельська категорія ближнього не запанувала над умами російських воєначальників у Чечні, й навряд чи коли-небудь запанує. Задовго до сучасного філософа Ясперса, який говорив про державців-філософів і про філософствуючі народи, подібну думку висловив еллінський філософ Платон: "Щасливі ті держави, в яких або правують філософи, або правителі філософствують". На жаль, не скажеш, що тепер очолювані Москвою чи Києвом держави — щасливі, що в них правують філософи або правителі філософствують. Та й важко сподіватися з квасного патріота — вільно мислячого філософа, бо, знагла ставши філософом, він би автоматично перестав бути квасним патріотом, де б тоді поділися всі квасні патріоти, а таке в природі неможливе, отже, ніякий розгул — загул філософів і філософії в коридорах влади на просторах СНД нікому на загрожує. Еге ж, як ото казав О. Грибоедов: "Федьдфебеля в Вольтеры дам". І саме таких Вольтерів та вольтер'янців дано згори, призначено, бо саме на цій землі вони не з ласки Божої, а саме призначаються, і саме оцей розгул-загул московського вольтер'янства ми бачимо сьогодні в Чечні.
У плані нашої розмови гріх не послатися на історика С. Соловйова, це посилання саме проситься. У 1872 році відзначалося 200-річчя від дня народження Петра І. Це був час, коли всі читали книгу маркіза де Кюстіна й міркували — куди ж іде велика імперія. На обіді на честь іноземних гостей маститий історик С. Соловйов начебто давав відповідь: "Иностранцы приветствуют Россию. Но что же Россия скажет им в ответ? Русские от искреннего сердца пожелают уничтожения нелепого предрассудка, будто бы цивилизация России может быть в ущерб Европе, что мы, завоевательный народ, жаждем чужого. Пусть, вглядевшись внимательнее в настоящее и прошедшее России, они убедятся, что задача ее иная. Ни у одного народа нет меньше побуждений желать чужого: у нас громадная страна, требующая возделания во всех отношениях; станем ли мы желать ее приращения? Наука прежде всего нужна пока..."
Ось так філософствував історик понад сто років, проте, як сказав байкар: "А воз и ныне там". І ще він сказав: "А Васька слушает да ест". Ні, відомий байкар зовсім не спростовував відомого історика, просто так у його байкарському ділі вийшло, що наче й не спростовував — і спростував: віз російської історії залишився там, де й досі був, як і віз російського національного самоусвідомлення, себто віз філософії.
Бачите, це всього лише "нелепый предрассудок", ніби так звана російська цивілізація зашкодить Європі, це їхня, іноземців, вигадка, марно вони бояться власної вигадки. Але ж як боялися колись, так бояться й тепер, і це не є їхня вигадка, бо така споконвічна природа Росії, що її, Росію, мають неминуче боятись, як і її природи: цей "нелепый предрассудок" був і залишається в силі. Особливо ж, коли іноземці таки вдивляться в минуле Росії до С. Соловйова, так і в минуле Росії після С. Соловйова, й ніяк не віриться, що "задача ее иная", а саме така, й коли вже, скажімо, наступного, 1873 року російськими військами розпочато Хівинський похід, цим вкотре потверджено, що саме така, й хоч справді земель — надмір, як своїх, так і загарбаних, але чомусь усе-таки видається, що мало, й тут уже починає виконувати свої безвідмовні функції "предопределение", і російська армія вирушає в похід. А "громадная страна, требующая возделания во всех отношениях", як потребувала цього "возделания во всех отношениях", так і тепер потребує, тут ніхто не заперечить, бо Росія була й залишається розореною країною, але ж усупереч здоровому глузду однак — давай Чечню, "исконно русскую территорию!".
Як тоді, так і тепер — "наука прежде всего нужна". Тож не заперечиш, але, як то сказано іншим, "умственность вредна для России", й ніякої гармонії тут досягнути не можна: з одного боку "нужна", а з другого — "вредна", коротше, як то сказано сучасним академіком, "нельзя уйти от самих себя...".
VI. Шовінізм завжди аморальный, великодержавницькі амбіції завжди аморальні — й не вкладаються в норми загальнолюдської етики. Російський шовінізм — це вічно жива унтер— офіцерська вдова, яка з мазохістською насолодою батожить сама себе, водночас упиваючись чужою кров'ю, наче квасом. Скажімо, в січні 1995 року в Польщі у Кракові створено Чеченський інформаційний центр, де працюють не тільки чеченці, а й росіяни. Російське посольство заявило, що центр веде антиросійську пропаганду, організовує демонстрації протесту проти кривавого злочину в Чечні, а це, мовляв, суперечить польсько-російській угоді. Польське МЗС відповіло, що підстав для протесту немає, бо центр збирає гуманітарну допомогу для жертв війни в Чечні, а "Газета виборча" написала, що вважати протести проти убивства людей у Чечні антиросійською діяльністю — це абсурд, наче списаний у Орвелла. Важко не погодитися з поляками, які згадують Орвелла, очевидно, його "Скотоферму". Можна провести аналогію далі й сказати про московських скотарів і про кремлівського бугая, для якого Чечня — це наче червона ганчірка, яка його смертельно дратує, ось тільки ті скотарі і той бугай не усвідомлюють, чому та ганчірка червона, а червона ж вона від крові, яку вони самі точать з вільнолюбного народу.
І президент по-імперськи шикнув на всіляке там ближнє зарубіжжя, щоб, мовляв, не сміли й оцінки давати чеченським подіям, бо це буде втручання у внутрішні справи Росії, а раз втручання — то й буде покарано, відтак наша чиновницька братія з циновими ґудзиками, як висловився поет, стоїть собі, витріщивши очі.
І, здається, ніякої ради.
Але ж не хочеться, щоб ніякої ради, треба давати раду, треба.
1995
ЗНАК ХІВИ
Полковник ф. Лобисевич склав докладний опис Хівинського походу 1873 року, й цей опис за редакцією генерал-ад'ютанта В Троцького (начальника штабу всіх загонів, які діяли проти Хіви) побачив світ 1898 року в друкарні "Высочайше утвержденного Товарищества "Общественная польза". Опис походу складено не без причини й нагоди, а саме з гордої нагоди — двадцятип'ятиріччя підкорення Хівинського ханства.