Устав наш сердека, і очі продира, і чухається, і не зна, що йому казати, що його і піп і уся громада лають, і п'яницею узивають, і що цілу ніч шлявся, та так, де припало, там і валяється.
— Але, п'яниця! — далі, надумавшись, каже їм Нечипір. — Тут не п'яниця, а ось мені яке привиденіє було. Ось слухайте лишень, і ви, паніотче, і ви, люди добрі. — От і почав їм усе розказовати: як був учора п'яний, як додому прийшов, як заснув і як пішов до вутрені, і що тут з ним було, і як мерці хотіли його розірвати за вареник, і як півень заспівав, і як вони пропали, і як він тут заснув…
— Та не слухайте його, п'яниці! — загомонів на нього панотець, бачачи, що увесь народ около нього обступив Н, пороззявлявши роти, слухають його; та і ще каже: — Не слухайте, се він перепивсь та сп'яну химери погнав.
— Та які тут, паніотче, чесніотче, химери; іменно так було, як я кажу. Ось відімкніте лишень церкву, то й знайдете там мою шапку. Вона там; мертвеці не дали мені її і узяти; я ж кажу, що вона там. Я не лазив пак у вікно, щоб її знарошне там положити. Та й лучче роздивітесь по церкві, чи нема якої шкоди…
От і відімкнули церкву, ввійшли; аж справді, де казав Нечипір, що положив шапку, там вона й є; по церкві усе було справно і не можна було примітити, щоб мертвеці уночі тут були.
Що то дивовалися усі люди про те, що розказував Нечипір! А найбільш отся шапка, хоч кому, так навдивовижу була: як пак таки вона б зайшла у церкву, якби не він її заніс? а як би він її заніс, якби церква не відчинена була? а хто ж її уночі відчинив і хто дзвонив? От і стало буть, що се мертвеці так порались. Так і старі люди говорять, що було колись, у якімсь-то селі якомусь-то чоловікові такеє ж привиденіє, що думав на вутреню прийти, аж прийшов… мертвеці служать собі по-своєму та у піст справляють Великдень. Та воно ж так і є: у нас піст, а в них вс-ликдень. Та, отже, і Нечипорові казали, що кажуть, коли ж їм його і справляти, як не тогді, як церква і дзвони гуляють, а люди після пущання смертельно п'яні… "Так, так і є, так і є!" — закінчала ув один голос уся громада.
От як так промеж собою люди толковалися, а вже не хто, як старі баби, та таки й молодиці, аж ось і обізвавсь один чоловік і каже: — Та Нечипір учора увесьденички п'яний ходив без шапки; і я його питав, де він пропив шапку, так каже, іще як був ранком у службі, так у церкві забув, спішачи з приятелем до пана дяка на розгрішеніє".
— Та і я бачив, — казав ще один чоловік, — як він її учора у службі клав і як пішов без шапки, і сміявсь з нього. Се йому, п'яному, приснилася така нісенітниця…
— А, се йому приснилося… Се він сп'яну химери погнав!… — загула вп'ять громада, що як який чоловік скаже слово, то вона, не розчухаючи, що і для чого, зараз і кричить "так-таки, так, так!" і у всякім ділі так.
— Еге! мабуть, що химери! мабуть, що приснилося! Ні, сьому таки правда. — Так казала мені стара Куцайка, розказуючи свою повість, та й божилася, що сьому, каже, іменно правда була. — А мені, — каже, — розказувала про се покійна ковалиха Оксана, а вона чула від Явдохи, дядини старої Потапихи, що була опісля за Денисом Буцем. Так тут, каже, нігде дітись: правда та й правда, що, було, прийшов Нечипір на мертвецький Великдень.
Оттак-то! От до чого ся горілочка доводить, що йому такеє привиденіє було, що крий боже і усякого християнина. Цур же їй, тій горілці. Пити її можна, та не напиватись; чарку, другу у кунпанії, а не так вже, як Нечипір, що й худобу попропивав, і звівся нінащо та ще й душі троха було не занапастив. Ей, бережіться, хлопці, не удавайтеся у теє п'янство!
1 — Козак Луганський Володимир — псевдонім Володимира Івановича Даля (1801 — 1872) — російського письменника, лексикографа, етнографа, першого перекладача творів Квітки російською мовою.