На садовій доріжці з'явилася група студентів на чол" з професором Карташовим.
— Ось у цій тиші прожив я самітником два роки,— н без самозадоволення повчає професор своїх вихованців.— Тут я дуже багато попрацював над критичним освоєнням емпіричної побудови Мічуріна.
— А хто там верзе нісенітницю?! — почувся з-за квітучих галузок голос Мічуріна.— Терентію, хто це там? Чи не професор Карташов?
— Так точно, Іване Володимировичу,— сповістив Терентій.
— Здрастуйте, Іване Володимировичу! — зніяковів Карташов.— Ось і ми.
— Приїхали з студентами до нас на практику! — продовжував Терентій і, помітивши, що студенти його оточили сказав їм: — Так, практика — велике діло. Товариш Енгельс
у своїх писаннях пише, що сама теорія без практики — все одно що кінь без хомута. Студенти засміялись.
Дехто з студентів встиг уже скинути сорочки. Деякі лінькувато порозлягались на траві.
Мічурін ішов по садовій доріжці. Його наближення не провіщало нічого, що могло б порадувати Карташова.
— Вибачте, руки зайняті і голова,— тихо сказав він Карташову, що йшов назустріч, і поглянув на студентів.
— Ви чого розсілись? Куди ви приїхали? На дачу? Встати!
— Неподобство! Розуміти треба, якщо вже в студенти вийшли,— сказав Терентій.
— Не твоє діло!
— Господи помилуй! — Терентій перехрестився. Мічурін повернувся до Карташова й, відвівши його трохи
набік, з підкреслено ввічливою наполегливістю заявив:
— Пане професоре, я прошу вас негайно відвезти звідси цих людей.
— Тобто як відвезти? — здивувався Карташов.— Іване Володимировичу, але ж це Наркомзем надсилає студентів до вас на практику.— Останні слова Карташов вимовив пошепки.
— Це не студенти. Ви мене містифікуєте.
— Пробачте,— прошепотів Карташов,— це студенти третього курсу, Іване Володимировичу. їй-богу, не можна ж так, соромтесь, що ви робите?
— Що роблю? Добре. Студенти, кажете? А чому я не бачу в їхніх очах захоплення, радості, жадоби пізнання? Чому вони зараз розсілись, як пошлі дачники! А чи вони не знають, що ви їх привели вперше в єдиний у всьому світі сад, до якого звернені погляди передових учених? А чи вони такі вже бездари?
— Іване Володимировичу! Ну що ви? Це мої учні.
— Ах, так. Ну, тоді все зрозуміло. Підійдіть до мене,— сказав Мічурін, помітивши студента, що жував.
Студент перестав жувати й підійшов.
— Як мене звуть?
— А в чому річ?..— спитав студент, ладний піти крізь землю.
— Ленін знав мене на ім'я й по батькові, а ви не знаєте. Тому що ви не-е, той, як його... Мені дуже шкода вас. От що!
Раптом Мічурін вгледів за четвертою чи п'ятою яблунею людину й зразу попрямував до неї.
Студент Павло Синицин сидів навпочіпки біля невеличкого чудернацького деревця, поглядаючи на дерево й на малюнок у книжці. Мічурін підходив до нього ззаду швидко й обережно, як до дивовижної пташки на дереві, боячись її сполохати.
— Здрастуйте, юначе, що ви розглядаєте?-
— Здрастуйте, Іване Володимировичу. Пробачте, не витримав. Роздивляюсь на гібрид черемхи й вишні. Ось він, церопадус. Дивно.
— Що саме?
— Горішні два пагінці довші й різні товщиною.
— О, тут, знаєте, боротьба,— сказав Мічурін таким хорошим лагідним тоном, ніби ніякий Карташов до нього й не приїздив зовсім.— Підщепі черемхи п'ять років, а вічко щепи ми взяли з чотирирічного дерева. В цій боротьбі черемхи з вишнею веде перед у боротьбі, виходить, черемха. От вона вгорі й дужча, а внизу перемогла вишня, бачите... Стривайте, я вас десь, здається, бачив?
— І навіть не один раз. Тут я у вас колись яблука крав. Пам'ятаю, ви мене негідником називали.
— Боже мій!..
— Отак... А потім я був тут в ревкомі. Грамоту вам видав охоронну ім'ям революції. Пригадуєте?
— Голубчику мій, так це ви? Господи, от старію. Ну, ви подумайте — мало не щодня вас згадую, а от зустрів — не впізнав. То ви вчитесь?
— Вчусь.
— Вчіться, дорогий мій. Тут праці — сказати неможливо. Тисячі спроб, десятки років терпіння.
— Іване Володимировичу, я терпінням запасся у вас на все життя. З того часу, як ви мені сказали, що все це для мене, пам'ятаєте...
— Ну, як же... Ага! Що ж це ми? Кличте сюди ваших товаришів. Чудесні, талановиті хлоп'ята. Панове!.. Товариші, прошу сюди!
Студенти й Карташов почали підходити. Добрий, сяючий Мічурін, який раптом цілком змінився, перейшов до сусіднього деревця й, сівши на складаний стільчик, з насолодою подивився на молодь, на деревце, на Карташова.
— Ось, зверніть увагу — персик. Скільки років б'юсь, сотні сіянців щороку й жодного морозостійкого гібрида. І розщіплюється чи на мигдаль, чи на персик. Ваш професор зараз скаже, що не розщеплюватися вони не можуть.
— Не можуть, Іване Володимировичу,— це закон,— сказав Карташов, надавши голосові найбільшої лагідност* й зробивши при цьому такий обережний рух рукою, немовб він погладив гриву леву. "Лев" однак заричав.
— Ви так обставили себе законами цього Менделя, що вже не зможете скоро й ногою ворухнути. Час не настав!
Є час приходу й відходу всьому, в тому числі і законам. Висновок який? — спитав Мічурін, звертаючись до студентів.
— Продовжувати. Розберемось,— відповів Павло Синицин.
— Так. Оголошую його професором. І передаю йому на щастя,— Мічурін показав Карташову на Синицина,— свою задачу. Колись народ йому дякуватиме за північний персик, і ви будете потім підводити наукову базу... Не ремствуйте, але нічим допомогти не можу.
— Іване Володимировичу, я б волів, нарешті, порозумітися з вами сам на сам. І взагалі прошу не пригнічувати мене в присутності...
— Те-те-те-те-те.
— Прошу вас.
— Вибачте. Степане,— звернувся Мічурін до Рябова,— займись із студентами. Я поговорю з Євгеном Григоровичем наодинці. Прошу.
Карташов посміхнувся. Мічурін уперше назвав його на ім'я й по батькові. "Побоюється, старий хрін",— подумав він і випростався.
Не встигли вони відійти від студентів і на двадцять кроків, як позаду почувся гучний голос Терентія:
— Не розходитись! Куди бредете?!
Мічурін озирнувся. Терентій повчав студентів:
— Нема ніякої моральності. Де ви знаходитесь? В академії чудес Івана Володимировича. Тут дихати не можна, а вам хи-хи, ха-ха!
— Терентію, іди-но сюди... Хвилинку.— Йде назустріч Терентію.— Терентію, я мушу тобі сказати, ти зовсім не