Карташов. Ні, Іване Володимировичу. Що ви! Ви мені пробачте. Ви неправильно зрозуміли мене.
Мічурін. Ви думаєте? (До студентів.) Ідіть, там он побачите три яблуні, які я не проміняю ні на що в світі.
Наташа. Такі яблука?
Мічурін. Ні, поки що звичайні, але вони вже доспівають на 62-му градусі північної широти. (Студенти пішли.) Євгене Григоровичу...
Карташов. Іване Володимировичу...
Мічурін. Почекайте, я щось хотів сказати... але ви мене перебили... Ага, так. Терентію, попроси до мене студентів. (Студенти знову підходять до нього.)
Послухайте. Заплющіть очі. (Сам заплющує очі й широкими помахами палки креслить в повітрі уявну карту Росії.) Уявіть собі карту Росії. Проведіть тисячу кілометрів з півночі на південь і кілька тисяч — з заходу на схід до океану. Подумайте, скільки мільйонів дітей не бачили там цвіту плодових. Прикиньте кілометри, тонни, століття, радість мільйонів. Ідіть. (До Карташова.) До речі, між іншим, те, що я вам сказав на драбині, останній мій гнів. Останні, так би мовити, крихти: старішаю й добрішаю з кожним днем!
Карташов. Але ви мене зрозуміли? Адже я не студентом прийшов до вас, а зі своєю великою закінченою картиною світу.
Мічурін. Ну, знаєте, я б не сказав. Хоч, зрештою, так. І в цьому вся ваша, вибачте, неміч. А у мене вона ніколи не була закінченою, картина світу.
Карташов. Будь ласка, Іване Володимировичу, власне кажучи, це навіть не так важливо. Для мене набагато важливіше саме це ваше відчуття марності.
Мічурін. Чого, чого?
Карташов. Всього минущого і мудре устремління до згоди й миру.
Мічурін. Якого миру... Де ви його бачите?..
Карташов. Іване Володимировичу, дозвольте, ви ж самі сказали: "Останні крихти гніву..."
Мічурін. Слухайте, не ловіть мене на слові... Не забувайте, що, крім гніву, існує ще священна непримиренність. А її у мене, слава богу, вистачить на всю вашу канцелярію.
— Іване Володимировичу,— схвильовано сказав, надійшовши, Рябов.— До вас приїхав голова ВЦВКу Михайло Іванович Калінін46.
— Що ви кажете?!
— Факт. Он він іде.
— Боже мій... Ну, що ж це?.. Слухайте! Що ви зі мною робите?!
Вони йшли садовою доріжкою назустріч один одному, президент юної землі Рад і вчений Землі.; вдивляючись здаля один в одного й стримуючи найскладніше душевне хвилювання, що супроводить рідкі зустрічі людей виняткових. Сади цвіли в такому, здавалось, захваті, як ніколи. Співали пташки, славлячи весну, і дівчата-опилювачі перегукувались з пташками на своїх високих драбинах серед запашного цвіту, допомагаючи квітам творити таїнство свого буття за розумною волею людини-творця.
Природа прекрасна. Несмак не притаманний їй ні в сполученні кольорів, ні в формах. Нема в ній ні місця, ні часу, коли б земля не гармонувала з небом чи вода з землею. Нема негарного дерева й квітів негарних: нема й не буде. І як би не панувала в природі анархія випадковостей, якою б інертною іі непіддатливою людським зусиллям вона не була, вона завжди буде дорога людині. А ступінь замилування споконвічною її красою завжди буде відзначати натури талановиті, піднесені, як вдячність людської душі за багатство дару в час щасливого народження. І скільки світ стоятиме, навіть коли людський геній збагне й підкорить собі всі її таємниці, й тоді не стане вона менш прекрасною, і ніколи не вичерпається джерело благородної радості від споглядання й оволодіння нею. Навпаки, джерело буде глибшим, ширшим і чистішим. Які гаї, хащі, дрімучі ліси зможуть зрівнятися з квітучим, вирощеним людиною садом?!
Квітував мічурінський сад. Всі вісімсот видів і різновидностей плодових, ягідних, городніх, декоративних рослин, зібраних з північної Дакоти, Канади, Японії, Маньчжурії, Кореї, Китаю, Тібету, Персії, Індонезії, Балкан, Франції, Англії і неосяжного Радянського великого Союзу Республік,— всі сорок п'ять сортів яблунь, двадцять сортів груш, тринадцять сортів вишень, п'ятнадцать сортів слив, всі, які тільки є в світі, черешні, аґруси, суниці, актинідії, горобини, горіхи, абрикоси, мигдалі, айви, виногради, малини, дині, троянди, помідори, лілії, тютюни, все, що було й чого не було досі на землі,— все злилося в одну дивовижну квітучу родину в цьому дивовижному саду.
— Дивно! От саме таким я вас і уявляв,— сказав Михайло Іванович Калінін, здаля ще простягаючи руку.— Здрастуйте, Іване Володимировичу!
— Здрастуйте, Михайле Івановичу. Ви теж саме такий, яким я вас собі уявляв.
— Яка благодать,— сказав Михайло Іванович, радісно оглядаючи сад.— От пройшовся по одній доріжці — і вже десять років геть з плечей. Як радісно!..
— І радісно й часом дуже сумно. Ну, що ви?
— Так. Поспішив народитись, Михайле Івановичу. Тепер от тільки очі розкрились, а день повечорів.
— Іване Володимировичу, не зводьте на себе наклепу* Що ви? Таж тепер тільки й починається.
— Ось тому й сумно. Природа, Михайле Івановичу, так само, як і суспільство, перебуває поки що, на жаль, в стані чернетки.
— Це правда. Зате як радісно знати, що перебудова людського суспільства й перебудова природи, глибоко захованих її підвалин почались саме в нашій країні,— сказав Михайло Іванович, вдивляючись у Мічуріна своїми добрими очима землероба.— Володимир Ілліч частенько згадував вас.
— Що ви кажете?
— Так. Який жаль, що він не міг відвідати ваш сад. Яке б це було для нього джерело натхнення!
Почувши ім'я Леніна, Мічурін зняв капелюх і якусь мить був ніби відсутній.
— Так,— сказав він тихо в задумі,— перед його величчю схилились не тільки люди, а й природа. Вона леденіла тоді з розпачу. Птахи замерзали на льоту й людські сльози...
Мічурін показав Калініну всі свої досягнення, всі зразки нових дерев, всі сміливі починання, водночас пояснюючи найскладнішу багаторічну методику праці й розкриваючи перед ним дивовижну біографію й долю окремих дерев. Віддавшись перегляду свогр складного творчого шляху, Мічурін так захопив і Михайла Івановича, що вони забули про чай, обід і навіть вечерю, не помічали настирливих всюдисущих фотографів, не чули чемних і несміливих запрошень відпочити й підживитись.
їх бачили в тісній парі, схилених один до одного, на всіх доріжках, грядках, на березі річки, серед молодих дерев. Іноді йшли вони швидко, захоплені рухом високих думок. Іноді сідали на старезну садову лаву й говорили стиха, немс>вби в руках у них була жива модель земної кулі й вони роздивлялись крізь лупу всі її недоладності. Вони мріяли про добро.