Справді, символ передбачає два плани, світ ідей та світ вражень, а також словник збіжностей між ними. Найважче укласти саме словникову лексику. Але усвідомити наявність двох світів означає піти шляхом їхніх потаємних співвідношень. У Кафки ці два світи подані, з одного боку, як повсякденне життя, з іншого — як надприродне хвилювання.[7] Складається таке враження, ніби ми свідки безконечної експлуатації фрази Ніцше: "Великі питання — на вулиці".
В людській долі, загальному місці всіх літератур, є фундаментальна абсурдність і водночас невблаганна велич. Природно, що обидва ці моменти збігаються. І разом проявляються, зазначимо, в кумедній невідповідності між ненатлістю нашої душі й минущими втіхами тіла. Абсурд полягає в тому, що душа, яка належить цьому тілу, надмірно перевершує його. Той, хто захотів би виразити цю абсурдність, мусив би надати їй життєвості завдяки грі паралельних контрастів. У такий спосіб Кафка виражає трагедію через буденність і абсурд через логіку.
Чим стриманіше грає трагічну роль актор, тим більше вона йому вдається. Якщо він сповідує міру, то жах, який він викликає, буде безмірний. З цього погляду грецька трагедія є вельми повчальною. В трагічному творі доля завжди відчутніша під личиною логіки й природності. Едіпова доля відома заздалегідь. Визначено надприродною силою, що він вчинить убивство й кровозмісництво. Всі зусилля драми спрямовані на те, щоб показати логічну систему, яка від однієї дедукції до іншої веде героя на трагічний саксаган. Звістка про цю незвичайну долю зовсім не страшна, оскільки вона невірогідна. Але якщо необхідність цієї долі нам доведена в межах повсякденного життя, суспільства, держави, знаних переживань, то жах стає священним. У цьому бунті, який приголомшує людину, змушуючи її сказати: "Це неможливо", вже міститься відчайдушна впевненість, що "це" можливо.
У цьому весь секрет грецької трагедії або, принаймні, одного з її аспектів, оскільки є інший аспект, який методою від супротивного дозволяє нам ліпше збагнути Кафку. Людське серце має прикру схильність називати долею лише те, що його гнітить. Але й щастя, на свій штиб, позбавлене глузду, бо воно неминуче. Тим часом сучасна людина приписує щастя собі як заслугу, коли має його. І, навпаки, можна було б чимало сказати про обранців долі в грецькій трагедії та улюбленцях легенд, таких, скажімо, як Улісс, котрі потрапляли в найбезвихідніші ситуації і до яких рятунок приходив сам собою. За будьяких обставин треба вхопитися за цю таємну співучасть, яка в трагедії поєднує логіку й буденність. Ось чому Замза, герой "Метаморфоз", є комівояжером. Ось чому єдине, від чого йому прикро в такому незвичайному становищі, яке обертає його на комаху, це те, що хазяїн невдоволений його відсутністю. У нього виростають лапки й пробиваються вусики, його спина вигинається, черевце всіюється білими цяточками і — не скажу, щоб це його зовсім дивувало, пропав би ефект, — це викликає у нього лише "легку прикрість". Все мистецтво Кафки в цьому відтінкові. У своєму головному творі — "Замку" — дрібниці буденного життя беруть гору, і все ж у цьому дивному романі, де нічого не завершується і все починається спочатку, змальовуються головні мандри душі в пошуках благодаті. Така трансформація проблеми вдію, такий збіг загального й приватного впізнаються навіть у маленьких хитрощах, властивих будь-якому великому творцеві. В "Процесі" герой міг би йменуватися Шмідтом або Францом Кафкою. Але його звати Йозефом К. Це не Кафка, і все ж це він. Це середній європеєць. Він як усі. Але це ще є сутність К., такий собі "ікс" у рівнянні з плоті.
Таким же робом, коли Кафка хоче висловити абсурд, то послуговується логікою. Всім відомий анекдот про божевільного, який ловить рибу у ванні. Лікар, який мав свої погляди на психіатричне лікування, запитує його: "Клює?" — і отримує сувору відповідь: "Ти що, з глузду з'їхав! Це ж ванна". Цей анекдот належить до розряду химерних. Але в ньому відчувається, наскільки абсурдний вчинок пов'язаний з надлишком логіки. Світ Кафки, правду кажучи, — то невимовний всесвіт, де людина дозволяє собі болісну розкіш ловити рибу в ванні, знаючи, що з цього нічого не вийде.
Отже, я тут розпізнаю основні принципи абсурдного твору. Стосовно "Процесу", наприклад, я можу сказати, що це цілковитий успіх. Плоть святкує перемогу. Нічого йому не бракує — ні невисловленого бунту (хоча саме він допомагає писати), ні ясного й німотного відчаю (хоча саме він творить), ні цієї дивної свободи поступу, яким дихають герої роману аж до самої смерті в фіналі.
Проте світ Кафки не настільки замкнений, як видається. У цей всесвіт без розвитку Кафка вводить надію в особливій формі. З цього погляду "Процес" і "Замок" не улягаються в одному напрямку. Вони доповнюють одне одного. Невідчутний рух від одного до другого є величезне завоювання по мірі втечі. "Процес" ставить проблему, яку "Замок" до певної міри вирішує. Перший роман описує, але не за науковою методою і не вдаючись до висновків. Другий — певною мірою пояснює. "Процес" ставить діагноз, а "Замок" пропонує лікування. Але ці ліки не зцілюють. Вони лише повертають хворого до нормального життя. Допомагають змиритися з недугою. В певному розумінні (згадаймо Кіркегора) змушують її полюбити. Землемір К. не може уявити іншої турботи, крім тієї, яка його діймає. Навіть ті, котрі його оточують, закохуються в цю порожнечу і в цей безіменний біль, так ніби страждання обернулося тут на знак обраності. "Як ти мені потрібен, — каже Фріда К. — Відтоді як ми зазнайомилися, я почуваюся такою покинутою, коли тебе нема поряд". Ці хитромудрі ліки, які змушують любити те, що нас гнітить, і породжують надію в безвихідному світі, цей раптовий "стрибок", який міняє все, — в цьому секрет екзистенційної революції і самого "Замку".
Небагато є творів, таких послідовних у своїх вчинках, як "Замок". К. призначений землеміром замку, він прибуває в село. Але від села до замку нічим доїхати. Упродовж не однієї сотні сторінок К. вперто шукатиме путівець, вдаватиметься до різних вчинків, хитруватиме, лукавитиме, ніколи не втрачатиме самовладання і з бентежною вірою бажатиме приступити до покладених на нього обов'язків. Кожний розділ завершується невдачею. Розмах цієї затятості робить твір трагічним. Коли К. телефонує в замок, то чує лише невиразні й схвильовані голоси, пустотливий сміх і далекі згуки. Цього досить, щоб живити його надію: так, буває, з'являються знаки на літньому небі або на вечірньому — віщування, які сповнюють наше життя сенсом. Тут криється таємниця меланхолії, властивої Кафці. Те ж саме, правду кажучи, надихає і творчість Пруста, і пейзажі Плотіна: туга за втраченим раєм. "Мене охопив такий сум, — розповідає Ольга, — коли Варнава сказав мені вранці, що направляється до замку: шлях, очевидно, марний, день, очевидно, втрачений, надія, очевидно, даремна". "Очевидно" — на цьому відтінку у Кафки вибудовується весь твір. Але пошуки вічного тут не припиняються. І ці натхненні автомати, якими постають персонажі Кафки, дають нам подобу того, у що ми можемо самі обернутися, якби нас позбавити розваг[8] і цілком віддати самоприниженню перед божественним.