Адже, якщо вдатися до філософів-екзистенціалістів, то завважуєш, що всі вони, без винятку, пропонують мені втечу. Відштовхуючись від абсурду, який запанував на румовищах розуму, у замкненому й обмеженому всесвіті людини, вони завдяки своєрідному міркуванню обожують те, що їх гнітить, і бачать підстави для сподівання в тому, що позбавляє їх будь-якої надії. Ця силувана надія має для всіх них релігійну сутність. Вона заслуговує на те, щоб на ній зупинитися окремо.
Для прикладу я проаналізую тут лише декілька тем, прикметних для Шестова і Кіркегора. Але типову модель такого підходу, доведену до кумедного, ми надибаємо в Ясперса. Завдяки цьому решта проясниться згодом. Ясперса полишаєш, оскільки він безсилий здійснити трансцендентність, не здатний дослідити глибини досвіду й усвідомлює, що цей всесвіт приголомшений поразкою. Чи піде він далі або, принаймні, чи зробить висновки з цієї невдачі? Нічого нового Ясперс не відкриває. Він нічого не похопив із свого досвіду, крім визнання власного безсилля, і не дає жодного приводу виснувати бодай яке-небудь задовільне начало. Однак, не маючи жодних доказів, що він сам визнає, Ясперс з одного маху утверджує і трансцендентність, і існування досвіду, і надлюдський сенс життя, коли пише: "Хіба не засвідчує нам ця поразка, що по той бік будь-якого пояснення й будь-якого можливого тлумачення знаходиться не небуття, а буття трансцендентного". Це буття зненацька й одним сліпим вчинком людської віри пояснює все; Ясперс визначає його як "незбагненну єдність загального й окремішного". Таким чином абсурд стає богом (у найширшому розумінні цього слова), а це безсилля збагнути осяває все буття. У цьому міркуванні немає жодної логіки. Я можу його назвати стрибком. Парадоксально, проте стає зрозуміла наполегливість, безмежна терплячість, з якою Ясперс передає нездійсненність досліду трансцендентного. Бо чим далі він від цього досвіду, чим марнотнішим виявляється це визначення, тим реальнішою для Ясперса є ця трансцендентність, оскільки та жага, з якою він її утверджує, прямо пропорційна розриву між його можливістю пояснити та ірраціональністю світу й досвіду. Таким чином виявляється, що Ясперс тим запекліше винищує забобони розуму, чим радикальніше пояснює світ. Цей апостол зневаженої думки знаходить у найбільшому самоприниженні те, завдяки чому відроджується буття у всій його глибині.
Містична думка призвичаїла нас до таких дій. Вони є правочинні на тій же підставі, як і будь-яка інша настанова розуму. Але наразі я чиню так, ніби сприймав певну проблему з повагом. Не визнаючи наперед загальної цінності цієї настанови, її повчальності, я хочу лише вияснити, наскільки вона відповідає умовам, які я сам собі створив, наскільки вона є гідна конфлікту, який мене цікавить. Отже, я повертаюся до Шестова. Якийсь коментатор цитує одне з його висловлювань, що заслуговує на увагу: "Єдино істинний вихід, — каже він, — саме там, де, як на людський розсуд, виходу нема. Інакше чи мали б ми потребу в Богові? До Бога звертаються лише тоді, коли прагнуть досягнути неможливого. Щодо можливого, то тут людей достатньо". Якщо є така філософія у Шестова, я можу з повним переконанням сказати, що суть її цілком викладена в цьому висловлюванні. Бо коли наприкінці своїх палких пошуків Шестов відкриває докорінну абсурдність всього сущого, він не каже: "Ось абсурд", а: "Ось Бог: власне й годиться здатися на його добру волю, навіть якщо він не відповідає жодній із наших раціональних категорій". Для того, щоб уникнути плутанини, російський філософ навіть натякає, що цей Бог може бути і ненависним, незрозумілим і суперечливим, — але чим бридкіший його лик, тим міцніше він утверджує своє панування. Його велич полягає в його непослідовності. Його доказ в нелюдськості. Треба доскочити до нього і завдяки цьому стрибку позбутися раціональних ілюзій. Таким чином для Шестова прийняття абсурду є сьогочасним для самого абсурду. Констатувати абсурд — означає прийняти його, і все логічне зусилля його думки направлене на те, щоб витягнути цей абсурд на світ божий, змусити його забити джерелом, відкривши шлях безмежній надії, породженій саме цим абсурдом. Ще раз завважу, що такий підхід правочинний. Але я схиляюся тут до розгляду лише однієї проблеми з усіма її наслідками. Я не маю наміру обмірковувати патетику якоїсь думки або якогось акту віри. Я можу займатися цим усе своє життя. Я знаю, що підхід націоналіста Шестова дратуватиме. Але я відчуваю також, що Шестов має рацію, виступаючи проти раціоналіста, і хочу знати лише одне: чи залишиться він вірний заповідям абсурду.
[1] Не знехтуємо нагодою зазначити умовну властивість цього есе. Самогубство може насправді залежати від міркувань набагато поважніших. Наприклад, політичні самогубства, названі як самогубства протесту, під час китайської революції.
[2] Я чув розмову про одного суперника Перегріна, повоєнного письменника, який, завершивши свою першу книгу, наклав на себе руки, щоб привернути до неї увагу. Увагу він і справді привернув, однак відгуки про книжку були несхвальні.
[3] Але не в прямому розумінні. Йдеться не про визначення, а про перелік почуттів, які можуть містити в собі абсурд. Перелік завершено, однак абсурд не вичерпано.
Так ось, якщо визнати, що абсурд протилежний надії, то можна постерегти, що екзистенційна думка для Шестова хоч і допускає абсурд, але доводить його лише задля того, аби його розвіяти. Така витонченість думки є патетичним штукарством фігляра. З іншого боку, коли Шестов протиставляє свій абсурд повсякденній моралі і розуму, він називає його істиною і покутою. Отже, підмурком визначення абсурду у Шестова є схвалення. Якщо допустити, що вся могуть цього поняття корениться у способі, завдяки якому він розбиває наші найскромніші надії, якщо ми відчуваємо, що для свого збереження абсурд вимагає незгоди, тоді стане очевидним, що він втратив своє справжнє обличчя, свою умовну людську властивість, аби перейти у незбагненну вічність, яка водночас приносить задоволення. Якщо абсурд і може існувати, то лише в людському всесвіті. З тієї миті, як поняття абсурду обернулося на трамплін у вічність, воно втрачає зв'язок з людським здоровим глуздом. Абсурд більше не є тою очевидністю, яку людина констатує, хоча й не погоджується з нею. Боротьба вщухає. Людина проймається абсурдом, і в цьому злитті знищує його основну властивість: протидію, розрив і розлад. Цей стрибок є вивертом. Шестов, який так залюбки цитує слова Гамлета: "The time is not of joint"[1], — вписує їх із якимось шаленим сподіванням, буцім йому дозволено їх привласнити. Але Гамлет їх виголошує в іншому розумінні, ніж мав собі на увазі Шекспір. Легке сп'яніння від ірраціонального і поклик до крайнього захвату позбавляють абсурд здорового глузду. Для Шестова розум безплідний, але є щось вище від розуму. Для абсурдної свідомості розум безплідний, і немає нічого вищого за розум.