У л я пошепки:
— Що ти кажеш?
— От на... От що, Улюню! Ти котись зараз просто до нього в кімнату, розумієш? Бо тут він покаже тільки афішу, а там у нього словники, книжки. Хвильові всякі. Тичини. Хоч до вечора розпитуйся, залюбки відповідатиме. Побачиш яку книжку — і питай. Побачиш там Хвильового і питай, а тоді в кіно. Ну, а там ти вже сама знаєш, як і що. Іди! Дай я тебе перехрещуі
У л я до люстра. Від люстра під хрест.
Тоді раптом стала:
— А що, як не так спитаю? Не попаду на його смак?
Р и н а
— Попадеш.
У л я
— Ну як? Як? Коли мені здається, що "Стоїть гора високая" краще за Тичину.
Р и н а на мить замислилась, потьмарилась.
Раптом обличчя Ті засвітилося:
— Прекрасної Оце і май на увазі: що тобі подобається, те йому не подобається, і навпаки, розумієш?
У л я добрала розуму:
— А не помилюся?
Р и н а
—Ні!
У л я боязко підійшла до Мокієвих дверей.
Постояла. І таки пішла.
Р и н а до люстра:
— Ху! Слава Богу.
6
Увійшла М а т и.
Р и н а
— Ну, що там у тебе з телеграмою? Написала?
М а т и
— Вже й одіслала. Домаху попросила, щоб віднесла. Тільки я скоротила...
Р и н а
— Як же ти скоротила?
М а т и
— Так, як я одна тільки вмію. Вийшло коротко й дешево. Ось копія: "Курськ, Корєнний, 36. Катастрофа. Мока українець. Приїзди. Лина. Негайно приїзди". Все...
Р и н а
— Ха-ха! Та Т ь о т я ніколи не одержить такої телеграми!
М а т и
— Не вигадуй дурниць! Це тобі досадне за тринадцять?
Р и н а
— Та кому телеграма? Корєнному ринкові?
М а т и
— Тьоті ж: Корєнний, 36, Катастро...
Прикусила язика, аж позеленіла. Тоді:
— Ну що ж тут такого? На Корєнному ринку здогадаються, що ця телеграма до тьоті Моті.
Р и н а за копію:
— Ослице! Дай я допишу!
М а т и вирвала назад:
— Я сама!
Р и н а
— Дай, кажу!
М а т и
— Я сама, кажу!
Знову задзвонив дзвоник. Тепер уже М а т и вискочила в коридор.
Повернулась бліда, ще більш схвильована:
— Папа прийшов...
7
Ускочив М а з а й л о.
Подивився гарячими, натхненними очима:
— Дайте води! (Випив води. Помацав серце). Думав, не переживе...
М а з а й л и х а і Р и н а
— Ну?
— Не міняють?
М а з а й л о
— По радіо читають, в анатоміях пишуть: серце — орган, що гонить кров, орган кровогону. Нічого подібного! Серце — це перш за все орган, що передчува і вгадує. Однині вірю йому, а більш нікому в світі. Серйозно кажу!
М а з а й л и х а та д о ч к а й собі за серце:
— Поміняли?
— Не міняють?
М а з а й л о
— Ще як я підходив до загсу — думалось: а що, як там сидить не службовець, а українець? Почує, що міняю, так би мовити, його українське — і заноровиться. На зло тобі заноровиться. І навпаки думалось: а що, як сидить такий, що не тільки прізвище, всю Україну змінив би? А що, як і такий, що що йому, до твого прізвища — до себе він байдужий під час служби, себто сидить, нічого не бачить і себе не поміча? А що, як такий, думалось, що почне з діда-прадіда? А що, як не той, і не другий, і не третій?.. А що, як і той, і другий, і третій?.. І серце, серце вже тоді передчуло. Там сидів... (Випив води}. Од усіх вищезгаданих середній.
М а з а й л и х а
— Которий же?
— Середній од усіх, кажу! Арихметично середній, помоєму. Увійшов...
Р и н а
—Хто?
М а з а й л о
— Я! Він сидів. Спитав сухо, якимсь арихметичним голосом: "Вам чого?" Я до нього — і раптом відчув, що вся кров мені збігла в ноги і стала. А серце, як дзвін на пожар, бев-бев-бев... і десь, немов як справді пожар, зайнялося. Палахкотить... Питаю і не чую свого голосу: чи можна, кажу, змінити прізвище? Він подивився і знов: "Вам чого?" — арихметичним голосом. Як чого? Як чого? — заскакало огненно в голові. Двадцять три роки, кажу, носю я це прізвище, і воно, як віспа на житті — Мазайло!.. Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гУ л яти — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло! А він знову: "Вам чого? — питаю".
М а з а й л и х а
— Мене обдурив: я покохала не Мазайла, а Мазалова, чом не сказав?
Р и н а
— І тепер сміються, регочуть — Мокрина Мазайло, не сказав?
М а з а й л о
— Я нічого не сказав. То мені лише здавалось, що питаю, кажу. А вийшло так, що я став перед ним і мовчав.. Мені заціпило...
М а з а й л и х а
— Було б голкою вколотися.
М а з а й л о
— Хтось одвів мене до дверей. Все — як у тумані. Не знаю, де я, чого прийшов. Серця вже не чую. І раптом воно тьох! — перед очима якесь писане оповіщення... Немов не я, немов хтось інший за мене чита — (серце!). Список осіб, що міняють своє прізвище. Минько Панас на Мінервина Павла. Читаю, не розумію. Вайнштейн Шмуель-Калман-Беркович на Вершиних Самійла Миколайовича — читаю; Засядь-Вовк на Волкова, читаю, Ісидір Срайба на Алмазова, і тут все прояснилось. Я зрозумів, де я і чого прийшов, повернувся назад, питаю і чую свій голос: скажіть, чи можна змінити своє прізвище і як? І чую арихметичний, щодалі симпатичніший: "Можна!" Отак і отак... Ура! — крикнуло серце.
Р и н а радісно і разом погрозливо:
— Цс-с-с. (Показала на двері, де Мокій).
М а з а й л о натхненно, але тихіш:
— Вра! Вдарило, задзвонило, як на Великдень... (Поцілував жінку). Отак! (Дочку). Отак (знов жінку) і отак!
М а з а й л и х а, мало не плачучи з радості:
— Яке ж тобі прізвище дадуть, Минасю?.. Яке? Р и н а
— Було б попросити і нам Алмазова...
М а з а й л о, немов диригуючи над якимсь невидимим хором:
— Отак і отак! Виберіть прізвище, яке до вподоби.
Жінка і дочка руками, мов крилами птиці, наввипередки:
— Сіренєв! Сіренський!
— Розов! Де Розе!
— Тюльпанов!
— Фон Лілієн!
М а з а й л о, диригуючи:
— Подайте заяву. На два рублі марок. На публікацію тиждень чи два. Все! (По паузі, погладивши серце). Думав, не переживе.
М а з а й л и х а
— З Мокіем що робити, Минасю? Він ж" і слухати не захоче...
М а з ай л о раптом перестає диригувати. Потемнів:
— Він ще не знає?
М а з а й л и х а
—Ні!
М а з а й л о
з радісним гнівом:
— Заставлюї Виб'ю з голови дур українськийі А як ні — то через труп переступлю. Через труп!.. До речі, де він? Покличте його! Покличте негайної (Гукнув). Мо-кію! Чуєш? Гей, ти!