Душа Векленка, коли вона ще не далеко відлетіла, могла порадіти, як мстилися за нього в тому бою.
Боцманська дудка співала атаку, вже не Костя в неї гукав, а інші теплі уста, бо й до Кості прийшла його хвилина.
Останнім задудів у Векленкову дудку майор Коваленко, де була найвідповідальніша хвилина битви, коли надлюдське напруження тільки й тримало десантників. "За Батьківщину!"— гукали грізні голоси. Гул котився полем бою.
В цю хвилину просто чрез окопи полізли на ворога танки з новими десантниками. До майора наблизився худорлявий генерал, який доручив йому цю дільницю, ляснув по плечі й весело гукнув у саме вухо:
"Спасибі, підполковнику Коваленко! Вітаю вас з нагородою! Та кинь ти вже дудіти в оту дудку!"
XXXVI
Ще напередодні добре похолоднішало, і трактористи намерзлися, вийшовши з дому в самих гімнастерках; доки пригріло сонце. Перед вів Іван Середа з дружком Павлом Гей-бом, до них цристав Щрасчин чоловік.— Грицько Семенен-ко, а потім і той з пересельців Юрко Цапенюк, що розумівся на двигунах.
Чимало колгоспів посилало своїх людей до ярів і лісів, де відбувалася минулого року величезна битва — ліквідація Корсунь-Шевченківського "казана". То в одному, то в другому місці стукав молоток по металу, й виляски далеко летіли полем,— це хтось шукав потрібну йому деталь до трактора в купах трофейного брухту, розкиданого по найглухі-ших місцях. Через те, що в Веселій Кам'янці й несправного трактора не лишилося і ні до чого було підбирати деталі, Середа з Гейбом пішли на авантюру: винайти цілий трактор. Вони поговорили з полковником, і той порадив не дуже розголошувати, щоб глузу не набратись, а покликати пастушків, які знають, де лежить кожний шмат металу в околиці, взяти до уваги всі можливі варіанти, заоблікувати трофеї, може, щось і знайдеться.
Пастушки позбігалися такі чустрі й порскі, що дорослі злякалися, як би не розплескали по людях їхньої забаганки. Але побоювання були безпідставні,— хлопчаки запровадили навколо всього таємницю, наче справді коло військової операції, якою налякав їх Середа.
Безперечно, десь серед того брухту валялося щось путнє, але з чого почати, до якої лихої години розшукувати й тулити деталі, коли все пойняла іржа, поїв вогонь, потрощили вибухи? Зарадив би справі Свиридон, одностайно вирішили пастушки,— вже хто його й знає, як він через міни лазив, але можна сказати, що краще од нього ніхто б не поміг. І хоч серед хлопчаків було чимало одчаюг, які розгвинчували снаряди, підривали міни, розкладали ватри з толу і, як на свої дванадцять-чотирнадцять років, добре розумілися на вибуховій справі,— вони віддавали належне Свиридонові, який був і серед них знавець.
Багато кілометрів виходили Гейбо з Середою за пастушками, до біса механізмів обмацали, вистукали, наче добрим консиліумом пройшли по лікарні. В одному місці похоже було на те, що вдасться використати мотор із транспортера, в другому — подобалося шасі тягача, в третьому привабив кузов автобуса, з якого міг вийти гарний палуб, себто будка на поле для трактористів. Але докупи ніщо не склеювалося, наче хтось наврочив.
І знову, хоч самого Свиридона не було, справі залагодив член його родини — чорненький і маленький Микитка. Він ходив в Уласових чоботях, поясі і пілотці й крім цієї амуніції мав на грішному тілі лише штанці, які за довгу службу перетворилися на труси. Полковник досі його не приймав на повноправного Уласового наступника, але Микитка заявив удома мамі й бабі, що віднині вважає себе в розпорядженні Василя Йвановича, отже просить не потикатися до нього з різними невідповідними пропозиціями — нарвати поросяті кропиви чи назбирати бабі хмизу. І ось цей Микитка доскочив такого, аж сам Василь Іванович до нього посміхнувся, а Юрко й поцілував на очах зашарілої сестри Микиткової — Юхимини,— хлопчина показав заховану в хащах німецьку танкетку.
Танкетка не торкалася землі, зависнувши на кількох-зі-гнутих дубках. Певно, це була розвідувальна машина, яка шукала виходу з лісу, потрапила до урвища, посунулася вниз, наїхала через кущі на похилі дубки, зігнула їх і сама повисла. Танкісту було дуже ніколи, бо він залишив усе, як лежало, і Свиридон з Микиткою, побувавши тут, уже потягли звідси яскраві листівки з ялинками й голими дівчатами.
Звісна річ, трактористи обстежили, чи танкетку не заміновано. І хоч Микитка клявся й божився, що вони із Свиридоном обдивлялися, Гейбо сам уважно й кваліфіковано все перевірив. Потім була морока — спускати машину на землю, щоб перевести їй ревізію. Довелося тягти колоди, рубати осики, підводити мостини, аж нарешті танкетка торкнулася ґрунту.
Ліс був осінній, отже, прозорий, видко все, наче в добрій майстерні, під електрикою,— яка насолода бабратися в незнайомій машині, шукати кінців, потроху розуміти, що й до чого! Розібрали вузли, заглянули до поршнів, обстежили передачу, перевірили електричне господарство,-прилади, промили бак для пального — і чотирма голосами вирішили, що повинне бути діло з цієї чортової тарадайки.
Коло мотора ходили, як коло дитини, аж плавав у маслі, так надраяли, вирихтували, пилинку здмухнули, наче справді" щось путнє, а не проста чхачка. Спочатку не думали, що потужний мотор, а як ізсадили та заглянули — зраділи, бо недурно морочилися, тягатиме плуги, ще й як! Юрко сказав, що це танкетка французька, він працював у механічній майстерні, де лагодили всяку всячину, вже того дива набачився з цілої Європи.
Купка пастушків сиділа невідхідно коло майстрів, а їхня скотина без догляду розбрелася по всіх усюдах, добре, коли потім знайдеш. Попереду стояв Микитка, аж синій од холоду, щохвилини підсуваючи набакир пілотку, яка чомусь налазила на очі. Юрко, стаючи на хибну стежку задобрювання брата коханої дівчини, накинув Микитці на плечі свою куртку — під тим виглядом, що вона йому заважає. Налили в картер масла, помастили підшипники, заправили бак пальним,— од серця відірвали відро лігроїну, помішаного з бензином,— Середа сів до керма.
Не можна сказати, що все пішло легко,— чортопхайка чхала, кашляла, стріляла, шарпалася на всі боки, наче скажена, але зрештою всі гуртом її приборкали: мотор рівно й оглушливо заревів. Тепер можна було вибиратися на дорогу з цієї гущавини, хоч Грицько пропонував спочатку обрубати зубилами панцирний захист, бо дає зайву вагу. Але кортіло швидше зробити сенсацію в колгоспі,— через це нічого не обрубували, мотор заглушили, і всі разом вибрали дорогу, порубали кущі, звалили кілька берестків, замостили в однім місці рівчака, підкопали далі крутий виїзд,— наче не військовій машині стелили дорогу, а бабиній шкапі.