Пан Журден. А, е, а, е. Так, так. Та й цікаво ж!
Учитель філософії. А щоб вимовити звук і, треба ще більше наблизити щелепи, витягаючи куточки рота аж до вух: а, е, і.
Пан Журден. А, в, і, і, і, і. Так! Хай живе наука!
Учитель філософії. Щоб вимовити звук о, треба трохи розкрити щелепи і зблизити куточки губ: о.
Пан Журден. О, о. Авжеж, так, правда! А, е, і, о, і, о. Просто — чудо! І, о, і, о.
Учитель філософії. Рот набирає форми кружальця, що нагадує собою літеру О.
Пан Журден. О, о, о. Ваша правда. О. Як добре, коли дечого навчишся!
Учитель філософії. Щоб вимовити звук у, ми майже стискаємо зуби, витягаємо губи вперед і стуляємо їх трохи, але не дуже міцно: у.
Пан Журден. У, у. А й справді так. У.
Учитель філософії. Обидві ваші губи витягаються вперед так, ніби ви робите гримасу. Ось чому, коли вам схочеться посміятися з кого, скривити йому міну, — вам досить тільки вимовити: у.
Пан Журден. У, у. Правда, правда! Ах! І чого ж то не вчився я раніше, щоб усе це знати!
Учитель філософії. Завтра ми розглянемо інші літери — приголосні.
Пан Журден. І вони такі ж цікаві, як і оці?
Учитель філософії. Безперечно. Ось, наприклад, щоб вимовити приголосну д, треба тільки кінчиком язика доторкнутися верхніх зубів: да.
Пан Журден. Да, да. Так. Ах! Дивна річ! Дивна річ!
Учитель філософії. А коли схочете вимовити ф, притисніть верхніми зубами нижню губу: фа.
Пан Журден. Фа, фа. Таки правда! Ах, матінко ж моя й батечку! Не добрим словом вас згадую!
Учитель філософії. А щоб вимовити р, треба підперти кінчиком язика піднебіння, проте силою дихання язик щоразу повертається на попереднє місце, що спричиняється до невеличкого тремтіння: р, ра.
Пан Журден. Р, р, ра, р, р, р, р, р, ра. А таки правда. Ах, який же ви молодець! А я? Скільки часу я прогайнував! Р, р, р, ра.
Учитель філософії. Я поясню вам усі тонкощі цієї вельми цікавої науки.
Пан Журден. Будьте такі ласкаві! А тепер я маю сказати вам дещо під секретом… Я закохався в одну вельможну даму і прошу вас дуже — допоможіть мені написати до неї ніжну записочку; я хочу її кинути цій дамі до ніг.
Учитель філософії. Гаразд.
Пан Журден. Адже ж це буде гречно? Чи не так?
Учитель філософії. Звичайно. Ви хочете написати до неї віршами?
Пан Журден. Ні, ні, навіщо віршами!
Учитель філософії. Ага! Ви волієте прозою?
Пан Журден. Ні, не хочу я ні прози, ні віршів.
Учитель філософії. Але ж конче треба щось: чи одне, чи друге.
Пан Журден. Чому?
Учитель філософії. А тому, пане, що ми можемо висловлювати наші думки тільки прозою або віршами.
Пан Журден. Тільки прозою або віршами?
Учитель філософії. Так, пане. Все, що не проза, — вірші, а що не вірші — проза.
Пан Журден. А коли ми розмовляємо, — це що ж таке?
Учитель філософії. Проза.
Пан Журден. Що? Коли я кажу: "Ніколь, принеси мені пантофлі та подай мені мого нічного ковпака", — то це проза?
Учитель філософії. Так, пане.
Пан Журден. Сто чортів! Сорок років з гаком розмовляю я прозою, а мені таке ніколи й на думку не спадало. Велике, велике вам спасибі, що пояснили. Отож я хотів би їй написати: "Прекрасна маркізо, ваші чудові оченята віщують мені смерть від кохання". То чи не можна ці самі слова сказати галантніше? Знаєте, ну, якось делікатніше висловитися?
Учитель філософії. Напишіть, що полум’я її очей обернуло в попіл ваше серце, що ви і вдень і вночі терпите через неї жорстокі…
Пан Журден. Ні, ні, ні, нічого такого я не хочу. Я хочу написати їй тільки те, що я вам сказав: "Прекрасна маркізо, ваші чудові оченята віщують мені смерть від кохання".
Учитель філософії. Треба було б написати докладніше.
Пан Журден. Ні, кажу ж вам! Я хочу, щоб у листі були саме ці слова. Тільки треба розставити їх як слід, по-модному, так, щоб вийшло делікатно, як нині заведено. Будьте такі ласкаві, навчіть мене, як найкраще це зробити.
Учитель філософії. Їх можна насамперед написати й так, як ви самі сказали: "Прекрасна маркізо, ваші чудові оченята віщують мені смерть від кохання". Або: "Від кохання смерть мені віщують, прекрасна маркізо, ваші чудові оченята". Або: "Ваші оченята чудові від кохання мені віщують, прекрасна маркізо, смерть". Або: "Смерть ваші чудові оченята, прекрасна маркізо, від кохання мені віщують". Або ж: "Віщують мені ваші оченята чудові смерть, прекрасна маркізо, від кохання".
Пан Журден. А як же воно найкраще?
Учитель філософії. Найкраще так, як ви самі сказали: "Прекрасна маркізо, ваші чудові оченята віщують мені смерть від кохання".
Пан Журден. От так штука! Ніколи нічого не вчився, а вийшло відразу добре. Щиро вам дякую ї прошу вас прийти завтра трохи раніше.
Учитель філософії. Не турбуйтесь, я не запізнюсь.
ЯВА 7
Пан Журден, лакей.
Пан Журден (до лакея). Та невже ще й досі не принесли мого нового вбрання?
Лакей. Ні, пане.
Пан Журден. Той клятий кравець примушує мене чекати, коли в мене стільки діла. Ох, який же я лютий! Щоб йому добра не було! Щоб його лихоманка замучила, того розбійника кравця! Щоб його чорти вхопили, того кравця! Щоб його чума задавила, того кравця! Хай тільки попадеться він мені зараз, цей негідник кравець, собака кравець, пройдисвіт кравець, я йому…
ЯВА 8
Пан Журден, кравець, учень кравця з убранням для пана Журдена, лакей.
Пан Журден. Ага! Ось і ви! А я вже почав був на вас гніватися.
Кравець. Я ніяк не міг прийти раніше, пане. Вже й так довелося засадити аж двадцятеро хлопців за ваше вбрання.
Пан Журден. Ви мені прислали такі вузькі шовкові панчохи, що я ледве в них вліз. Ось маєте: аж дві петельки луснуло.
Кравець. Вони ще розтягнуться.
Пан Журден. Так, так, коли всі петельки луснуть. Та ще й черевики, що ви їх замовили для мене, страх як муляють мені ноги.
Кравець. Зовсім не муляють, пане.
Пан Журден. Як то не муляють?!
Кравець, Ні, вони зовсім вам не муляють.
Пан Журден. А я вам кажу, що муляють.
Кравець. Це вам тільки так здається.
Пан Журден. Того й здається, бо я таки добре те відчуваю. Не боліло б, то не здавалося б!
Кравець. Гляньте-но: не кожний придворний має таке розкішне вбрання. Дивом дивуюся, як мені пощастило зробити вам такий строгий костюм, хоч і не чорного кольору, — для цього треба бути справді високим майстром. Б’юсь об заклад, що й найкращий кравець не зуміє такого пошити.