— Ходімо, дівчата! — звелів він, — Схаменися, Берте. — Ходімо звідси мерщій. Не битися ж нам з цілою зграєю.
Взявши Сексон під руку, він почав відступати.
Берт опинився в тилу, не кидаючи глузувати й радісно покрикуючи, а поруч нього була обурена Мері, що даремне силкувалася його погамувати.
Перші сто ярдів вони пробігли, ховаючись поміж дерев, а що погоні не було чути, то вони перевели дух і далі пішли вже спокійніше, немов прогулюючись. Але Берт — шукайбіда! — наставив раптом вуха. Звідкись долинали приглушені звуки ударів та хлипання, тож він метнувся вбік на вивідки.
— О! Ану-но сюди! — покликав він.
Решта наздогнали його край висхлої канави й глянули вниз. На дні її вперто вовтузилися двоє чоловіків, що, мабуть, відбилися від загального бойовища; вчепившись один в одного, вони затято борюкалися, ревучи з утоми й безпорадності, а їхні стусани, що ними вони коли-не-коли частувалися, падали кволо й безсило.
— Гей, ти, парубче, — сипни йому піску в вічі,— порадив Берт. — Засліпи його, і тоді твоє зверху!
— Не руш! — гаркнув Біллі на того, що хотів послухати Бертової поради. — А то зійду до тебе та дам такої хлости! Все скінчилося — второпав? Побились, а тепер усі замирилися. Подайте один одному руки. По чарчині — з вас обох. Ну, ось так! Тепер простягайте ваші лапи — я вас витягну.
Йдучи звідти, вороги вже приязно ручкалися й обчищали один одному запорошене вбрання.
— Скоро все втихомириться, — всміхнувся Біллі до Сексон. — Я їх знаю. їх хлібом не годуй, а дай пововтузитись. Ця буча приперчила їм свято — такої насолоди давно вже не бувало. А що, я не казав? Гляньте-но на той стіл!
Там стояв гурт розкуйовджених чоловіків і жінок, ще спітнілих та засапаних, і вони щиро стискали одне одному руки.
— Ходім потанцюймо, — попросила Мері, тягнучи своїх до павільйону.
По всьому парку юрмилися каменярі,— недавні вороги ручкалися й мирилися, а бари, що розташувалися на вільному повітрі, обступив люд, вельми охочий хильнути чарчину.
Сексон ішла, близько притулившись до Біллі. Вона пишалася ним. Він умів битися і вмів уникати сутичок. Під час сьогоднішньої колотнечі він тільки про те й дбав. Тож вона добре розуміла, що Біллі й на мить не забував ні про неї, ані про Мері.
— Ви хоробрий, — сказала вона йому.
— Невелика штука відібрати цукерку в дитини, — заперечив він. — Вони просто галабурдники, махають руками, наче вітряки. Боксу вони не тямлять. Самі лізуть під РУКУ. — тільки й лишається, що бити їх. То вже не справжня колотнеча, знаєте.
Він по-хлоп'ячому стурбовано глянув на свої розбиті суглоби.
— А взавтра мені натягати віжки оцими руками, — поскаржився він, — Невесело буде, коли вони понабрякають.
РОЗДІЛ V
О восьмій годині оркестр "Ель Віста" заграв "Краю рідний, краю"{13}, і всі четверо, поспішаючи слідом за іншими до спеціального потягу, встигли захопити у вагоні місця одне проти одного. Коли весела юрба набилася у проходи й площадки вагонів, потяг рушив у свій недалекий перегін — з передмістя до Окленда. У вагоні разом завели різних пісень — хто що і як умів, і Берт, схиливши голову Мері на груди, співав у неї в обіймах "На берегах Вобешу". І проспівав усе від початку й до кінця, не зважаючи на одчайдушний галас, що його зчинили дві баталії, одна на сусідній площадці, друга в протилежному кінці вагона, поки їх урешті погамували під жіночий вереск та брязкіт розбитого шкла полісмени, які супроводили потяг.
Біллі завів сумної пісні про ковбоя з одноманітним приспівом "Поховайте мене у преріях диких".
— Ви цієї ще ніколи не чули; її часто співав мій батько, — сказав він, скінчивши, нарешті, на превелику радість Сексон.
Вона відкрила в ньому першу ваду: йому наче ведмідь на вухо наступив, ані однієї правильної ноти він не міг узяти, — все фальш!
— Я співаю рідко, — додав він.
— Та й добре робить, — пояснив Берт подрузі Біллі.— А ні, то приятелі вбили б його.
— Вони всі глузують з мого співу, — вдався Біллі до Сексон. — А скажіть по совісті, невже я справді так кепсько співаю?
— Ні, ні… не кепсько, а… може, трохи однотонно, — відповіла вона, завагавшись.
— І зовсім не однотонно, — заперечив він. — Ви всі наче змовилися. Закладаюся, що Берт наклепав уже на мене. А тепер заспівайте-но ви, Сексон. Я певен, ви добре співаєте. Це видко по вас.
Вона почала "Коли минуть жнива". Мері й Берт підхопили мелодію, та коли й Біллі спробував до них пристати, Берт штурхонув його ногою, і той замовк. Сексон співала чистим, невеликим, але милим сопрано і почувала, що співає для Біллі.
— Оце справжній спів! — скрикнув він, коли вона скінчила. — Заспівайте ще раз. О, будь ласка. Ви співаєте саме як слід. Чудово!
Його рука простяглася до її руки, й узяла в свою, і коли дівчина заспівала знову, то відчула, як по всьому її тілі розливається теплий струмінь його сили.
— Диви, як вони побралися за руки! — пирснув Берт. — Немов бояться чогось. Гляньте на Мері й на мене! Підсуньтеся ж одне до одного, мокрі ви курки! Обніміться гарненько! А то це, бігме, впадає в око. Я вже й так маю підозру на вас… Тут щось не те!
Від його натяку щоки Сексон спалахнули.
— Помалу, помалу, хлопче! — докірливо кинув йому Біллі.
— Замовкніть! — додала й собі обурена Мері.— Ви страшенно хамулуваті, Берте Вонгопе, і я більше не хочу з вами водитися, — маєте!
Вона вивільнила руки й відштовхнула його, але за кілька секунд уже пробачила і прийняла знов у свої обійми.
— Слухайте, а чи не податися нам ще кудись учотирьох? — не вгавав Берт. — Тільки ж но вечоріє. Часу маємо вдосталь, — зазирнемо спочатку до кафе Пебста, а там іще кудись. Що ти на це скажеш, Біле? А ви, Сексон? Мері на все пристане.
Сексон збентежено чекала на відповідь цього хлопця, що сидів поруч неї — адже познайомилася вона з ним так недавно!
— Е, ні,— сказав він помалу. — Завтра мені рано вставати. Буде тяжка робота, як, певне, і нашим дівчаткам.
Сексон пробачила йому його немузичність. Вона відчувала, що на світі мають бути такі люди. На такого саме вона й чекала. їй було вже двадцять два роки. Вперше їй освідчились, коли вона мала шістнадцять. Востаннє, з місяць тому, її сватав старший майстер пральні — добрий, лагідний чоловік, хоч уже старший. А цей ось, коло неї — був дужий, і добрий, і лагідний, і молодий. Вона й сама була ще надто молода, щоб її не вабила молодість. За тим майстром з пральні вона відпочила б від остогидлої білизни, але не мала б ніякісінької втіхи. А за цим, що обіч неї… Вона спіймала себе на підсвідомому бажанні стиснути його руку, що в ній лежала її долоня.