Пес очей з чобіт не зводив,
І, як Хрін кудись виходив,
Зразу в рух пускав язик:
І, як в прірву, смалець зник!
І ставали все рудіші
(Мов збігались в купу миші),
Чорні чоботи, хоч плач!
Знову брався Хрін за квач.
V
Осінь починається
Осінь Хріна хоч не знала,
Але потай вишивала
Килим шовком золотим,
Щоб послати перед ним.
І коли вона почула
(Мушка їй якась шепнула),
Що вже літо утекло,
Все розтринькавши тепло,—
Ожила немов, зраділа,
З ліжка пташкою злетіла,
Як шипшина розцвіла
І вдягатись почала.
Одягалася поволі,
Як весною квітка в полі,
Щоб до ладу, до смаку,
Щоб не стріли ще таку.
Як на ярмарок, збиралась,
Чепурилась, прибиралась
І дивилась в тихий став —
Як її він малював.
Приміряла то дукати,
То коралі, то гранати...
А на голову вінок
Із дзвіночків, з нагідок...
Наче сніг — сорочка біла,
Плахта маком червоніла,
Слалась золотом ланів,
Крилась зеленню садів.
Як вмивалась рано з річки,
Заросила черевички,—
В черевички ті роса
Діамантами вросла.
Як прибралась, одяглася,
На леваду подалася,
Сірих воликів взяла,
Напоїла з джерела.
Напоївши, налигала,
На подвір'я їх погнала,
І на шиї їх ярмо
Наче скочило само.
А на возі, милий Боже!
Чи ще є у кого, може,
Стільки всякого добра?!
Це ж не віз вам, а гора!
Золота пшениця, просо,
Срібне жито розлилося,
Груші, яблука, сливки,
Меду, воску шаплики.
Та в нас звичай: на дорогу
Помолитись в хаті Богу,
Щоб на ярмарку був торг,
Щоб ніхто не брав на борг.
Щоб щастило по дорозі,
Довезлося все на возі...
Осінь очі підвела
І молитись почала
Тихо, тихо в хаті стало...
Та щось нагло заспівало.
Пісню тужну за вікном,
Світ захмарило кругом.
Вітер це,— кобзар прохожий,
Мандрівник, вибранець Божий,—
Думу з Хортиці приніс
Та й не втримався від сліз.
Сльози гнівні, буревісні
Все рясніш лилися з пісні,
І земля їх напилась,
Полинами пройнялась.
Помолилась Осінь Богу...
"Час рушати і в дорогу...
Гей!" — гукнула. І воли
З рипом воза потягли.
VI
"О!"
Розвиднився тільки ранок,
Коли вийшов Хрін на ганок,
Догори підняв чоло
І сказав нарешті: "О!"
Він сказав лише півслова,
Але справа вже готова:
Хай хоч буря, грім гуде —
Полювати Хрін іде!
Свиснув. Пес на ноги скочив.
"Годувати, мабуть, хоче!.." —
Так подумав і метнувсь...
Хрін погладив і всміхнувсь.
"Їсти хочеш?.. Знаю, знаю,
Та прислів'я пригадаю:
"Як зібравсь на лови йти,
Не годуються хорти".
Вчора пес зганяв подвір'я,
Їв траву, прадавнє пір'я.
Все, що трапив на шляху,—
Ніс був в глині і пуху.
Але що до того Хріну?
Має він свою причину
Не цікавитися псом,
Хоч і крутить він хвостом.
Шкода бідного Охріма:
Цілу ніч перед очима
Заєць каторжний скакав
Й різні штуки викидав.
То п'ястук підніме косий,
То Охріму зробить носа,
То покаже язика
І ушкварить гопака.
То смикне його за вухо
І промовить: "Ну, послухай,
Що ти встрелив і коли?!
Язиком хоч не мели!
З тебе вже сміються кури!..
Кажуть: "Нас він не одурить
І не видурить яєць:
Знаєм вже — який стрілець!..
Цей хвалько, боюн і дурник
Не поцілить навіть в курник,
А хвалився, що з двора
Швидко викине тхора".
Ну, скажи, якого біса
Ти оце ідеш до ліса?
Ну, й сидів би на печі,
Наше пір'я деручи".
"Досить! Кинь плести дурницю!" —
Хрін кричав, хапав рушницю,
Та раптово звір зникав,—
Хрін зубами скреготав.
І як стало розсвітати,
Хрін устав і вийшов з хати.
Тихо, лагідно було...
І тоді сказав він: "О!"
VII
Троянди й колючки
Хто ходив по багнах, луках
(Не в нудних містах по бруках)
В дні холодні восени
І карався без вини,
Хто за дикими качками
Підкрадавсь очеретами
І, палаючи в огні,
Мерз, трусивсь і груз в багні,
Хто стояв на перельоті
По коліна у болоті,—
Тільки той і зна, як слід,
Ціну мащених чобіт.
Не боїться Хрін нічого:
Певні чоботи у нього,
Не бояться ні води,
Ані іншої біди.
Твердо Хрін іде, ступає,
На шляху перемагає
І болото, і потік,
І розливи буйних рік.
Псові гірш: голодний, босий,
Він водив би тільки носом,
А не ліз в очерети,
Де не всидять і чорти.
Але Хрін простягне руку
І вжене його в розпуку:
Або лізь, або лягай
І заслужене приймай.
Треба лізти... Коле, ріже...
Тільки виразку залиже,
Вже з'явилася нова:
Наче бритва — не трава.
VIII
Дві погоні
Довго так вони ходили,
Врешті вибились із сили,
Відпочити б — мокро скрізь...
Мабуть, краще йти у ліс.
Всі ці гаршнепи, бекаси,
Мабуть, тільки для прикраси,
А наїдок з них який?!
Та й попробуй їх забий!
А качок хоч цілі хмари,
Але мають окуляри:
Крізь густі очерети
Бачать, де сховався ти.
Хрін сердитий. Хрін лютує:
"Винен пес: погано чує,
Ледве тьопає, скавчить,—
Птах лякається й летить.
Це не діло, не робота!"
Врешті вилізли з болота,
По сухому в ліс ідуть.
Пса вже й ноги не несуть.
Ліг би десь під кущ спочити,—
Небезпечно: буде бити...
А про їжу вже й забудь...
Ех, якби кудись чкурнуть!!
Враз (як вдарив грім Охріма!)...
Перед самими очима
Пролетіли чорні пси...
(Й досі чуть їх голоси!..)
Але що це? Сон? Між псами,
Що летіли блискавками,
Пес його колишній був!
Хрін відразу й не збагнув.
"Дожену! Вперед! Щодуху!" —
Крикнув, скинув капелюха
І рвонувсь, як тільки міг.
Кволий пес за Хріном біг.
Довго гнались, рвали сили,
Вкрились порохом, упріли.
Хрін пристав і витер піт,
А в очах крутився світ.
В пса була своя турбота:
Язика не втягне в рота,—
Ні сюди, ані туди,
А два кроки від води!