Перша горжетка на вас іде!
Метрів за 50 од вас, з легеньким тріском, із ліщини на поляну вилітає вона...
Вона не біжить, а летить, червона-червона на сліпучо-білому фоні, випроставши трубу (хвіст) і витягши мордочку.
— Бах!—легкий стрибок і червоного нема,—самий тільки білий фон...
Вискакує Докучай, за ним Бандит.
Докучай зиркає у ваш бік, бачить, що нічого нема, рявкає суворим басом і мчить далі.
За ним Бандит.
— Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!
Покотила горжетка через яр, і ви бачите, як майнула біла китичка на її хвості у ліщині по той бік яру.
Докучай мало-мало не на хвості в неї сидить.
На Йосипа Явдокимовича пішла.
— Пильнуй, старий!
Аж ось:
— Бах!
Дим і снігова курява біля Йосипа Явдокимовича.
— Бий, — кричу, — старий, удруге, щоб певнiше було!
— Крiпко лежить! — кричить Йосип Явдокимович i додає таке, про що, хочи ви як мене просiть, написати не можу.
Я зриваюсь з мiсця, лечу крiзь кущi в ярок, засапавшись, видираючись на гору, й пiдбiгаю до Йосипа Явдокимовпча.
— Єсть?— питаю.
Вiн дивиться кудись убiк i не каже, а стогне:
— Єсть! Он! За терном!
Я стрибаю за терен...
Крутиться Докучай i смикає лiвою ногою.
Я падаю в снiг...
А десь далеко, аж у другiм кiнцi яру, Бандит аж плаче та заливається:
— Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!
Горжетку ганяє...
Приїздите ви додому в старому Йосипа Явдокимовича кашкетi, бо лисичачу капелюху ви загубили, як через кущi бiгли...
Вам дома й кажуть:
— Горжетка? Чорнобурка?! Одна була лисичача капелюха, та й ту прополював. I хто тi рушницi вигадав?!
— Ладно, — ви собi думаєте, — ладно! Говори! Говори! Одужає Докучай — знову за горжетками їздитимемо.
1945
ЗАЄЦЬ
І
Золота осiнь...
Ах, як не хочеться листу з дерева падати, — вiн аж ніби кров'ю з печалi налився i закривавив лiси.
Сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном ясен, тяжко зiтхає клен, i тiльки берiзка, жовтаво-зелена й "раскудря-кудря-кудрява", — ген там на узлiссi бiлявим станом своїм кокетує, нiби на побачення з Левiтаном жде чи, може, Чайковського на симфонiю викликає.
Креслять тригонометричнi фiгури високо в небi запiзнiлi журавлi, запитуючи своїм "кру-кру":
— "Чуєш, брате мiй, товаришу мiй?" Вiдлiтаємо!
Золота осiнь...
От в цей саме час заєць уже збiгав до пIдборщика хутра, той йому вже на всi прорiшки попiдбирав густо-теплi шматочки, вичистив вуха й лапки i посалив на рiпицю бiлий помпон.
Набиваються набої крупнпм шротом, витягаються теплi штани й пiджак, мастяться грубiшi чоботи, деруться на онучi теплi пiдштаники, вiдкидається набiк веселенький картузик-кепочка, а натомiсть розтягається на кулаках сумовито-серйозна капелюха...
Коли в качачому полюваннi бiльшу вагу мали помiдори й огiрки, то тут їх замiняють сало й ковбаса.
Незмiнною залишається стопка.
При полюваннi на качки стопка, як ми знаємо, береться, щоб вихлюпувати воду з човна, а при полюваннi на зайця з неї, при певному досвiдi, дуже добре оглядати обрiй; коли дивитись крiзь дно, — мiсцевiсть рельєфнiшає.
Всi вищейменованi твердi, плиннi й газуватi речi розкладаються в певному порядку на канапi, ви ходите й усе кiлька разiв перераховуєте, перевiряючи, чи нiчого не забули:
— Штани, значить є! Чоботи є!.. Онучi, значите є!.. Набої є!.. Сало й ковбаса є!.. Гм-гм... є... Чи не мало буде?
— Досить, досить! — поспiшає посемсйство...
— А де ж стопка?
— Та ось, за рюкзаком!
— Поклади в рюкзака, а то закотиться. Ну, все, здається. Так я краще заранi виїду, щоб не спiзнитись на поїзд.
Ви швиденько одягаєтесь, вкладаєте все в рюкзак.
— Ну, бувайте, здоровi! Не сумуйте. Денькiв за два-три я буду!
— А рушницю ти взяв?
— Ай справдi, де ж це вона?
— Та я стола нею пiдперла, бо нiжка поламалась...
— Та хiба ж можна рушницею?!
— А що їй зробиться? Хоч яка-небудь користь iз неї... А то ж...
— Ну, годi, годi! Бувай здорова. Поспитай у Катерини Миколаївни, як зайця салом шпигувати, а то ж потiм зiпсуєш... Та купи сала не менш як на трьох зайцiв.
— На трьох?
— Ну, купуй на п'ять! Я бiльше як п'ять не стрiлятиму.
Поїхали...
II
Полюють зайцiв в основному трьома способами: з пiдйому, з-пiд собак-гончакiв i на засiдах.
З пiдйому можна полювати одному й колективом.
Iдеш собi один чи рiллею, чи озиминою, чи бур'янами i "витоптуєш" зайця, який, як вiдомо, вдень лежить I вiдпочиває... Ви пiдходите до його лiгвочка, заєць i вискакує...
Коли полюєте компанiєю, тобто колективом, краще йти так званим "котлом", такою нiби дугою, щоб фланги були спереду вiд центра. Заєць як вискочить, примiром, в центрi, то вже йому, iнакше як на сковорiдку, бiгти нема куди.
— Як же краще, — спитаєте, — полювати: одному чи колективом?
Майже однаково.
Коли йдете один, то один промазуєте, коли йдете колективом, то промазуєте колективом.
Дуже цiкаво полювати зайцiв з собаками-гончаками.
Коли такi собаки є, їх пускають у лiсок чи в байрак, вони бiжать, пiдiймають зайця i "голосом" його гонять.
Ви стаєте на путi, де має бiгти заєць, і мажете по ньому на тiй путi.
Та краса заячих ловiв з гончаками не тiльки у вашому промаховi...
Ви уявляєте собi, коли цiла зграя гончакiв iде слiдом за зайцем, нiби якийсь оригiнальний, нi в якiй фiлармонiї не бачений i нечуваний, оркестр. Заливається флейта, трубить з переливами трубач, рявкає бас, гуде баритон...
"Скiльки жару, скiльки страстi в голосах..."
Ех, якби в наших оркестрах з такою пристрастю грали оркестранти, — якi б були симфонiї!
Стоїш, слухаєш, рве серце тобi груди, поломенiє в тебе мозок, i ти мажеш, мажеш, мажеш...
На засiди ви виходите, коли вже добре стемнiє... Виходите в великому дубленому кожусi. Хазяїн вас питає:
— Може б, i свитку ще надягли?
— Нi, — кажете, — не треба. Не так уже воно й холодно. I вiтру нема. Та й первак у вас з комiром. Теплий первак, я його добре пiдпережу, воно не продме.
Засiдаєте бiля величезного колгоспного ожереду соломи...
Нiч темна, бадьора.
На небi, над ожередом, — зорi, на землi, пiд ожередом, — зайцi.
Сiли, закутались.
— Ну, налiтайте, которi тут зайцi є!
Тихо-тихо...
Аж ось десь аж iз сусiднього села:
— "Котила-а-а-ася..."
I тихо.
Ще щiльнiше закутуєтесь у кожуха...
Замислюєтесь...
Мимоволi iз грудей:
Ой, зiйди, зiйди, ясен мiсяцю,