Міст у вічність

Сторінка 2 з 91

Річард Бах

– Гадаю, я вже досить начекалася, – сказала вона. – Завжди мріяла політати на чомусь такому...

– Вам це неодмінно сподобається.

Я крутнув ґвинта, запустив двигун, підвів її до передньої кабінки й допоміг пристебнути пас безпеки.

Неймовірно, подумав я. І тут її немає. Це ж неможливо.

Кожен новий ранок дарує надію, що настав саме той, омріяний день, і завжди виявляється, що це неправда!

Після першої повітряної прогулянки до заходу сонця відбулося ще тридцять таких польотів. Я літав і розважав пасажирів балачками, доки всі подалися додому вечеряти, у свої ночі одне з одним, залишивши мене самого.

Самого.

Невже вона – вигадка?

Мовчання.

За мить до того, як закипіла вода, я зняв каструльку з вогню, засипав шоколадну суміш і розмішав стеблиною. Нахмуривши брови, сказав собі:

– Який же я дурень – шукати її тут.

Я настромив на патичок останню за тиждень булочку з корицею й підсмажив над згасаючим вогнищем.

Отакі мої пригоди, думав я, гастролі від ферми до ферми зі старим біпланом упродовж сімдесятих років. Колись цим пригодам додавали пікантності несподіванки. Зараз гастролі настільки буденні та безпечні, що моє життя цілком могло б стати зразком для наслідування, про яке пишуть у газетах.

Після сотень штопорів я навчився виконувати їх із заплющеними очима. Кидаючи погляд на тисячний натовп, я починаю сумніватися, що споріднені душі трапляються на скошених луках.

Грошей, зібраних із пасажирів, маю досить. З голоду не вмиратиму. Одначе й нового я нічого не дізнаюся, вештаючись від поля до поля.

Востаннє я навчився чогось справді нового ще позаминулого літа. Зустрівсь у повітрі з біло-золотим біпланом із написом на корпусі "Повітряні мандрівки": ще один гастролер. Ми приземлились, і я познайомився з Дональдом Шимодою, з колишнім Спасителем світу, Месією. Ми стали друзями, і в останні місяці свого життя він устиг поділитися зі мною деякими таємницями свого дивного покликання.

Нотатки, які я вів того сезону, перетворилися на книжку. Я відіслав рукопис у видавництво, й нещодавно його надрукували. Більшість уроків Дональда Шимоди я засвоїв непогано, тож нові випробування стали траплятися нечасто. От тільки проблему спорідненої душі ніяк не щастило розв'язати.

Несподівано я почув потріскування біля хвоста мого "Фліта", скрадливі кроки, шурхіт сухої трави. Коли озирнувся, звуки припинились, тоді повільно поповзли вперед, скрадаючись ближче.

Я втупивсь у темряву:

– Хто там?

Пантера? Леопард? В Айові пантери зникли ще ген...

Знов обережний крок у траві. Це, напевно...

Лісовий вовк!

Я кинувся до скриньки з інструментами, спробував намацати ножа або великого гайкового ключа. Але надто пізно. У цю мить з-за колеса аероплана вигулькнула чорно-біла маска розбійника. Яскраві очі дивилися на мене запитально, вусатий ніс із цікавістю принюхувався до скриньки з їжею.

Ні, не вовк.

– Що ж... Що ж, привіт... – промовив я. І розсміявся над своїм серцем, яке так гучно калатало. Вдав, ніби складаю інструменти.

На Середньому Заході маленьких єнотенят ловлять і приручають, а коли вони сягнуть однорічного віку, їх випускають на волю. Але вони назавжди залишаються ручними.

Нічого ж поганого в тому, щоб понишпорити в полях, підійти до нічного вогнища й поцікавитися, чи не знайдеться погризти чогось солоденького, поки поволі мине ніч?

– Усе гаразд... ну ж бо, маленький друзяко! Голодний?

Непогано було б отримати щось солоденьке, трохи шоколаду або зефіру... Можу закластися, що зефір у тебе є.

Якусь хвилю єнот постояв на задніх лапах, покрутив носом, принюхуючись і позираючи на мене. Рештки зефіру. Якщо не їстимеш їх сам, то я не відмовлюсь.

Я витяг торбу і насипав на спальний мішок купку недоїдків.

– Ну, ось... ходи сюди...

Міні-ведмежа заметушилося біля десерту, набило рота зефіром і з щасливим виглядом стало наминати солодощі.

Покуштувавши, він відмовивсь од млинця моєї власної випічки, змів майже всі пшеничні пластівці з медом, випив воду, яку я хлюпнув йому в мисочку. Потім трохи посидів, спостерігаючи за вогнищем, зрештою засовався, мовляв, час уже йти.

– Дякую, що завітав, – сказав я.

Очі його дивилися на мене серйозно.

Дякую за гостинність. Ти непогана людина. Побачимося завтра ввечері. А твої млинці жахливі.

Відтак пухнасте створіння потрюхикало геть, смугастий хвіст розчинився серед тіней, шерехтіння кроків у траві чулося дедалі слабше, лишаючи мене наодинці з думками та мріями про пані.

Мої думки завжди повертають до неї.

Мрію ж не про неможливе, думав я. Вона – це не надто багато, аби боятись більше її не побачити.

Що сказав би Дональд Шимода, якби сидів цієї ночі під крилом біля мене і якби довідався, що я її ще не знайшов?

Сказав би щось зовсім невигадливе. Дивна річ, але всі його істини були цілком простими.

А якби я розповів йому про свої невдалі пошуки?

Проковтнувши для натхнення балабушку з корицею, він пригладив би долонями своє чорне волосся й сказав би так: "Чи не спадало тобі, Річарде, на гадку, що, носячись із вітрами від міста до міста, ти не тільки не розшукаєш її, а остаточно втратиш?"

Отак просто. А потім він мовчки очікував би моєї відповіді.

І якби Дональд Шимода був тут, я відповів би так: "Гаразд. Літаючи під хмарами, я цього не можу зробити. Нехай. Скажи ж мені, де її розшукати?"

Він би приплющив очі, роздратований, що я шукаю відповіді в нього, а не в самого себе.

– Ти щасливий? Ось зараз чи займаєшся ти тою справою, яка для тебе бажана понад усе на світі?

За звичкою я б мав відповісти ствердно: звичайно, живу так, як мені до вподоби.

Втім, якби у прохолоді сьогоднішньої ночі почув од нього таке запитання... Щось змінилося. Хіба зараз я роблю те, чого бажаю найбільше?

– Ні!

– Дивина! – відповів би Шимода. – Як ти гадаєш, що б це могло означати?

Я моргнув, одігнав видіння й сказав уголос:

– Ну ось, це означає, що я закінчую гастролі! В цю хвилю дивлюся в своє останнє вогнище; той хлопчина з Рассела, що його я катав уже в сутінках, – був мій останній пасажир!

Я спробував вимовити ще раз:

– Гастролі закінчено.

Тихе здивування. Почулися запитання.

Якусь хвилю я смакував свій новий, досі невідомий стан, куштуючи його кінчиком язика. Що мені чинити? Що зі мною буде?