Я знову перечитав написане.
– Це чудовий вірш, Леслі. – Моя похвала прозвучала так незграбно й поблажливо. Чи зрозуміє вона, що я справді так думаю?
У її голосі почулися металічні нотки.
– Хай йому чорт, Річарде! Я ж просила тебе не читати цього! Це особисті нотатки! Коли мені захочеться, щоб ти щось прочитав, я сама тобі це скажу! А тепер, будь ласка, вийди з кабінету й допоможи мені.
У моїй голові вірш не втримався купи і розлетівсь на друзки, як череп'яний диск, улучений на стрільбищі.
Хто ви така, пані, щоб покрикувати на мене! НІХТО не сміє кричати на мене, якщо хоче ще колись мене побачити! Не хочеш мене такого, то й не матимеш! Прощавай... прощавай... ПРОЩАВАЙ?
Спочатку спалах гніву, затим злість на самого себе. Я, котрий уважаю найдорожчим для себе право на усамітнення у внутрішньому світі, прочитав її вірша, якого вона написала для себе! Я втрутивсь у її приватне життя. А як почувався б я сам, якби Леслі зробила щось подібне зі мною? Важко навіть уявити. Вона матиме цілковиту рацію, якщо вижене мене к лихій годині, але мені цього аж ніяк не хочеться. Не хочеться, щоб усе скінчилося, бо Леслі стала найближчою для мене людиною...
Я зціпив зуби й увійшов до вітальні. Сказав:
– Мені дуже шкода, прошу пробачення. Я повів себе з біса негарно, але більше цього не робитиму. Обіцяю. – Лють вистигла, мов розтоплений свинець, хлюпнутий на кригу. А вірш, який розпавсь на порох, уже не тримався купи.
– Невже тобі зовсім байдуже? – Леслі була сердита, майже в розпачі. – Адвокати не зможуть допомогти тобі, поки не отримають матеріалів, а оцей... безлад... це ти називаєш обліком?!
Вона перебирала папери, сортувала їх на окремі купки.
– Чи маєш власні примірники декларацій про сплату податків? Ти знаєш, де вони?
Я не мав ані найменшої уяви. Якби заходився визначати рейтинг тих явищ, котрі зневажав, то відразу після Війни, Релігійних організацій і Шлюбу я б напевно поставив Фінансову документацію. Заглянути в декларацію про податки – це все одно, що зустрітися поглядом з живою Медузою Горгоною: кам'янієш на місці.
– Вони повинні бути десь тут, – невпевнено відповів я. – Пошукаю...
Леслі зазирнула в картку, що лежала в неї на колінах, узяла зі столу олівець.
– Який прибуток мав ти минулого року?
– Не знаю.
– Приблизно. Плюс-мінус десять тисяч доларів.
– Не знаю.
– Річарде! Ну ж бо! Плюс-мінус п'ятдесят тисяч, або нехай уже всі сто!
– Слово честі, Леслі, я справді не знаю!
Вона відклала олівець і поглянула на мене так, наче перед нею був невідомий науці біологічний об'єкт, викопаний з арктичного намулу.
– Хоча б з точністю до мільйона... – Леслі поволі й чітко вимовила кожне слово: – Якщо торік ти отримав менше як мільйон доларів, то скажи – "менше як мільйон доларів". Якщо ж заробив більше, то так і скажи – "більш як мільйон доларів". – Вона говорила терпляче, мовби мала справу з тупоголовим підлітком.
– Може, й більше, – сказав я, – але, швидше, все-таки менше. Хоча цілком імовірно, що й два мільйони.
Їй увірвався терпець:
– Річарде! Будь ласка! Я не граюся з тобою! Ти не розумієш, що я намагаюсь допомогти тобі?
– НЕВЖЕ ТИ НЕ РОЗУМІЄШ, ЩО Я СПРАВДІ НЕ ЗНАЮ? НЕ МАЮ АНІ НАЙМЕНШОЇ УЯВИ, СКІЛЬКИ ЗАРОБИВ ГРОШЕЙ! У МЕНЕ Є... В МЕНЕ БУЛИ ЛЮДИ, ВОНИ, ЯК Я ВВАЖАВ, МАЛИ Б РОЗУМІТИСЯ НА ЦИХ РЕЧАХ. Я НЕ ХОЧУ Й НЕ БУДУ ПОРПАТИСЯ В ПАПЕРАХ. БО Я НЕ ВМІЮ! – Моїми вустами наче промовляв якийсь кіногерой. – Я не знаю.
Леслі торкнулася кутика рота тупим кінцем олівця, уважно подивилась на мене й, витримавши паузу, сказала:
– Ти справді не знаєш?
– Ні. – Мені стало сумно: мене не розуміють, я самотній.
– Я вірю тобі, – заспокійливо промовила вона. – Але ж не знати своїх прибутків навіть з точністю до мільйона?
Вона побачила, як я знітився, замахала руками, беручи свої слова назад:
– Гаразд, гаразд! Ти справді не знаєш.
Я з відразою покопирсався в коробках. Папери, навколо самі папери. Колонки цифр, списані незнайомою рукою, надруковані на різних друкарських машинках. І все ж вони якимось чином ніби стосувалися мене. Капіталовкладення, цінні папери, брокери, податки, банківські рахунки...
– Ось податки! – вигукнув я. – Ціла папка податків!
– Гарний хлопчик, – з притиском вимовила Леслі, наче заохочувала кокер-спаніеля, який нарешті розшукав загублений браслет!
– Гав! – подякував я. Вона ніяк не прореагувала, відразу взялася переглядати надголовки документів, перевіряти зазначені суми.
Поки читала, ніщо не порушувало тиші. Я позіхав, не роззявляючи рота. Цього трюку навчився ще в школі на уроках англійської мови. Невже при всій моїй відразі до паперів зараз доведеться навчатися цієї премудрості, ще нудотнішої, ніж граматика? Чому? Адже це не я занедбав папери. Я спеціально наймав фахівців. Узявши їх на роботу, сплачуючи їм платню, чому повинен порпатися в цьому безладі й шукати декларацію, чому повинна Леслі брати на свої плечі тягар, який виявився заважким для шістьох високооплачуваних фахівців? Це несправедливо!
Якщо комусь лучиться написати бестселер, чи створити популярну пісню, чи зіграти роль у касовому фільмі, то цій людині разом із чеками, поштою від шанувальників і мішками грошей слід написати товстий посібник у сірій обкладинці, який починатиметься так:
"ВСТУП І ПОПЕРЕДЖЕННЯ
Наші вітання з нагоди ваших досягнень, за які ви отримуєте всі ці гроші. І хоча вам здається, що вони належать вам, оскільки ви, буцімто, щось дали суспільству, пам'ятайте: тільки одна десята частка цих грошей могла б справді стати вашою, ЯКБИ ВИ ВМІЛИ ПРАЦЮВАТИ З ФІНАНСОВИМИ ДОКУМЕНТАМИ.
Решта грошей піде на оплату агентів, податків, заробітну плату бухгалтерів, правників, урядовців, членських внесків у вашій гільдії, а також на оплату тих працівників, яких ви наймете, аби вони давали лад усім вашим фінансовим справам. Крім того – ще й на сплату додаткового податку за цих людей. Дарма, що ви не уявляєте, де для цього брати кадри. Дарма, що не знаєте, кому довіритися, не знаєте всіх урядових органів, яким необхідно віддати їхню частку. Платити все одно доведеться.
Будь ласка, прочитайте посібник від першої до останньої сторінки, запам'ятайте кожен рядок. Затим ви можете сходити пообідати, а вартість обіду додати до суми, що не оподатковується, якщо запросите з собою партнера у справах, якщо за обідом розмовлятимете з ним про справи, якщо збережете рахунок і занотуєте на ньому, з ким і де саме ви розділили трапезу. Якщо ж усього цього не зробите, то виявиться, що насправді обід обійшовся вам удвічі дорожче, ніж ви гадали, коли розраховувалися з офіціантом.