– Ласкаво просимо вас обох! Це ви все збудували!
Пара, яка нас зустрічала, була нам знайома. Обоє засміялися й радісно обняли нас.
За дня ми не пам'ятаємо, але, коли спимо, пригадуємо все, що нам снилося кілька років тому. Це був той самий чоловік, який колись покатав мене на своєму "Птеродактилі". Це був я сам, але на десять-двадцять років старший. Однак він став молодшим. А жінка – та сама Леслі, з якою я зустрівся біля літака, однак ще привабливіша.
– Сідайте, будь ласка, – запропонувала вона. – В нас обмаль часу.
Чоловік поставив на дерев'яний столик перед нами кухлі з теплим сидром.
– Отож це – наше майбутнє, – сказала Леслі. – У вас гарно виходить!
– Це один з можливих варіантів вашого майбутнього, – заперечила друга Леслі, – й саме у вас це все вийде.
– Ви нам показали шлях, – сказав чолов'яга. – Дали нам можливість, якої без вас ми не мали б.
– Такі дрібнички, еге ж, Вукі? – всміхнувся я до дружини.
– Зовсім не дрібниці, – скинулась вона. – 3 нами багато чого трапилося!
– Ми могли висловити вам свою вдячність тільки в один спосіб, – запросивши вас до себе, – сказав Річард. – Твій проект, Леслі. Все вийшло якнайкраще.
– Не зовсім, – поправила його дружина. – Фотоелементи працюють краще, ніж ми сподівались, але в мене з'явилися деякі зауваження до нагрівальних елементів...
Обидві Леслі були готові почати обговорення особливостей енергетики Сонця та суперізоляції, однак я дещо зрозумів і втрутився:
– Пробачте, але зараз нам сниться сон! Кожному з нас. Я не помиляюся?
– Точно, – відповів майбутній Річард. – Уперше ми змогли зв'язатися з вами двома. Багато років намагались досягти цього, й лише сьогодні нам пощастило!
Я закліпав очима:
– Ви робите вправи вже кілька років й оце аж сьогодні вперше зустрілися з нами?
– Ви самі все збагнете, коли спробуєте. Довгенько зустрічатимете людей, яких раніше не могли бачити: себе з майбутнього, своїх двійників, друзів, які померли. Тривалий час, перш ніж передавати свій досвід іншим, самі навчатиметеся. Так минуло два десятиріччя. За двадцять років постійних тренувань навчитеся цілком управмо керувати своїми снами. Аж тоді зможете подякувати своїм попередникам.
– Попередникам? – здивувалася Леслі. – Невже проти вас ми перебуваємо в такому віддаленому минулому?
– Прошу пробачення, – сказав він. – Мені бракує слів. Ваше майбутнє – це наше минуле. Разом з тим наше майбутнє – це ваше минуле. Ви все зрозумієте відразу, тільки-но звільнитеся від свого теперішнього усвідомлення часу й підете вперед у своїх управах. Доки сприймаємо час як послідовність, ми спостерігаємо становлення, а не існування. Поза часом усі ми – одне.
– Я рада, що все не так складно, – сказала Леслі.
Мені довелося втрутитись:
– Вибачте. Нова книжка. Ви знаєте мене й назви моїх книжок. Мені пощастило підшукати назву? Я зрештою написав книжку, її надрукували? Бо я ніяк не мозку... зміг я знайти назву для книжки?
Майбутньому Річардові не вистачило терпіння вислуховувати мої сумніви:
– Цей сон не для того, щоб відповідати на такі запитання. Так, ти підшукав назву. Так, книжку надрукували.
– Це єдине, що я хотів дізнатися, – сказав я й прохальним тоном додав: – Як вона називається?
– Цей сон для того, щоб повідомити тобі щось інше, – сказав він. – Ми отримали... скажімо, листа... від нас самих, але з далекого майбутнього. Їм уже дещо вдалося... ти пам'ятаєш, свої мрії про те, щоб пробитися через товщу часу до молодих Річарда й Леслі. І тепер деякі з нас отримали мозкливість підтримувати своєрідне психічне листування. Всі думки, які ти хотів передати своїм молодшим утіленням, дійшли до адресатів. З невеличкими, мимовільними змінами. Однак ми в минулому – це інші люди. їм, можливо, не доведеться проходити випробування, які випали нам. Звичайно, тільки деякі випробування. Щоправда, ймовірність, що засвоєння науки кохання не буде одним з них, дуже мізерна.
– Отож ми отримали листа, – сказала Леслі з майбутнього. – В ньому говориться: все, що ви знаєте, – правда! – Вона почала танути в повітрі; перед очима замерехтіло. – Іще дещо, послухайте: ніколи не сумнівайтеся в тому, що вам уже відомо. А назва нової книжки не просто гарно звучить, бо ми справді мости...
Сон розтанув, перед очима з'явилися валізи, напхані гарячими булочками, автомобільні перегони й пароплав на колесах.
Я не став будити Леслі, натомість густо списав кілька сторінок записника, пригадуючи в темряві все, що трапилося до появи булочок.
Коли вона прокинулася наступного ранку, я сказав:
– Хочеш – розповім тобі про твій сон?
– Який сон? – не зрозуміла Леслі.
– Про зустріч у будинку, який ти сама придумала.
– Річарде! – вигукнула вона. – Я згадала! Я сама можу розповісти тобі! То було прегарне місце, в лузі блукав олень, у ставку віддзеркалювалася така сама заквітчана галявина, яка була в нас в Ореґоні. Мій проект і мій будинок з використанням енергії Сонця стане дійсністю! Всередині звучала музика, були книжки, дерева... так просторо й світло! Був яскравий, сонячний день, на нас дивилися Доллі та Янголятко, вони напівсонно муркотіли. Зовсім не кошенята. Дві великі старі кицьки. А на поличці я побачила нову книжку, нашу нову книжку!
– Так? Невже? Як вона називалася? Говори!
Леслі зморщила лоба, пригадуючи.
– Вукі, мені дуже шкода! Не можу згадати...
– Ну, добре. Нехай, – сказав я. – Зайва допитливість. Але сон який, еге ж?!
– У назві було щось про вічність...
СОРОК СІМ
Якось увечері я закінчив читати книжку "Спогади про смерть" – невдовзі після того як Леслі почала читати "Життя після життя". І що довше я думав, то більше хотілося побалакати з нею.
– Чи не знайдеться в тебе хвилини? – запитав я. – Доброї хвилини.
Леслі дочитала до кінця абзаца й заклала сторінку суперобкладинкою:
– Гаразд.
– Тебе ніколи не вражала думка про несправедливість?.. – почав я. – Чи не здавалося тобі неправильним те, що вмирання дуже часто приносить багатьом людям надокучливий і недоречний клопіт? Смерть несподівано дається взнаки, коли, скажімо, ти щойно розшукав єдину на світі кохану людину, з якою ніколи не хочеш розлучатися навіть на день. А смерть каже, що їй байдуже, що вона все одно занесе над вами свою косу.