Кадзумі не сподівався, що гостя — дружина священика, а тому зацікавлено глянув на співрозмовницю, на її гарне чоло, півколом обрамлене волоссям, як того вимагає зачіска "фудзі". Тепер майже забули саму назву тої зачіски, а дехто, може, й справедливо, вважає її потворною. В усякому разі, саме вона привернула увагу Кадзумі.
— Раніше сім'я священика жила непогано. А от по війні ставало дедалі гірше... Донька й син тягнуть руку за мною, а з батьком ніяк не дійдуть згоди, в будь-чому перечать...
Кадзумі відразу уявив, який розлад панує у сім'ї незнайомки.
— Храм у Нумадзу куди більший за юміурівський — той, що в ньому відбувалося свято... Нелегко вести такий великий храм. А оце недавно чоловіка звинуватили в тому, що він, мовляв, самовільно продав десять криптомерій з храмового саду... До речі, я приїхала в Токіо потай від чоловіка.
— Гм...
— Велике благо — людська пам'ять! Пам'ять про минуле і в щасті, і в злиднях — це справді дар божий... Коли ми спускалися до моря, ви сказали: "Не будемо заходити в храм, там надто багато дітей". Під храмом, біля умивальника з святою водою, на кущику камелії ледь погойдувалося кілька ніжних пелюсток. Я й зараз думаю: яка чиста душа в того, хто посадив ту камелію...
Кадзумі зрозумів, що в спогадах гості про життя в Юміура він виступає як реальна особа. Мимоволі піддавшись її розповіді, Кадзумі відчув, наче перед очима вимальовується і ніжна камелія, і вечірня заграва над вигнутою луком затокою. Однак він з жалем зазначив, що не зможе полинути з нею у світ спогадів — наче мертвого й живого, їх розділяла невидима стіна. Останнім часом, як на свій вік, у нього занадто ослабла пам'ять. Не раз, розмовляючи зі знайомою людиною, він забував її ім'я. Тоді йому ставало і тривожно, і лячно. От і зараз він намагався згадати хоч що-небудь про незнайому жінку, але, хапаючись руками за порожнечу, відчував, як з болю тріщить голова.
— Щоразу, коли згадаю про людину, яка посадила камелію, все думаю: треба було й мені гарніше прибрати свою скромну дівочу кімнату. Адже ви завітали до мене лише раз... Відтоді ми не бачились цілих тридцять років... Тридцять років...
Кадзумі ніяк не міг згадати жінчиної кімнати. Його чоло взялося зморшками, погляд спохмурнів.
— Пробачте, що я так нецеремонно ввірвалася до вашого дому,— квапливо мовила жінка.— Я вже давно сподівалася на цю щасливу нагоду побачити вас. Я така рада. Мені... дуже хотілося б з вами про багато чого поговорити... Ви дозволите мені ще навідатись?
— Чого ж ні?
Видно, соромлячись гостей, жінка сказала не все, що хотіла. Коли Кадзумі, засунувши за собою сьодзі, вийшов з гостею у передпокій, то не повірив власним очам: жінка зовсім знесиліла, ослабла — так мліє жінка тільки перед чоловіком, який колись її обіймав.
— Це ваша донька привела мене до вітальні?
— Так.
— Шкода, що я не бачила вашої дружини.
Кадзумі промовчав і першим вийшов надвір. Поки гостя взувала дзорі[1], він обернувся і спитав:
— То ви кажете, що я був у вашій кімнаті?
— Так, були,— підтвердила жінка, обернувшись до Кадзумі.— І там ви просили моєї руки...
— Що?..
— Та я вже була заручена за мого теперішнього чоловіка... Я так і сказала... І відмовила вам... хоча...
У грудях Кадзумі защеміло. Нехай у нього кепська пам'ять, але ж забути про дівчину, якій пропонував своє серце й руку!.. Це жахливо! Замолоду Кадзумі не міг так легковажно просити чиєїсь руки.
— Ви правильно зрозуміли, чого я відмовила,— сказала жінка, і її великі очі наповнилися слізьми. Тремтячими руками вона вийняла з торбинки фото.
— Це мої діти. Донька набагато вища за мене й дуже схожа на мене молоду.
На фотографії дівчина була невисока, але мала жваві очі й вродливе личко. Дивлячись на фотокартку, Кадзумі думав: "Невже тридцять років тому під час подорожі я зустрічався з такою от дівчиною і навіть женихався?"
— Я коли-небудь зайду до вас із донькою. Може, ви захочете подивитися, яка я була молодою,— в голосі жінки вчувався плач.— Я розповідала про вас своїм дітям, і для них ви — найдорожча людина... Обидва рази вагітність моя проходила тяжко, нудило, голова розколювалася. А коли нудота минула й під грудьми заворушилася дитина, мені чомусь здалося, ніби вона ваша. Одного разу я навіть збиралася вбити чоловіка. Про це теж діти знають.
— Та що ви! Хіба ж так можна?..
Кадзумі вмовк, не знайшовши, що сказати. Одне він збагнув: жінка ця глибоко нещасна, нещасна і її родина. І то навіть через нього, Кадзумі... А втім, може, спогади про Кадзумі скрашують її сумне й безрадісне життя, в них вона знаходить розраду для себе й своїх дітей.
Кадзумі почував себе винним перед гостею. Чому ж його пам'ять не зберегла жодної згадки про випадкову зустріч в Юміура, ту зустріч, що й досі живе в душі незнайомки?
— Я можу вам залишити це фото?
— Ні, не треба,— заперечив Кадзумі.
Жінка подріботіла стежкою й незабаром її невисока постать зникла за ворітьми.
Кадзумі повернувся до вітальні з докладною картою Японії і "Словником географічних назв". Разом з гостями переглянув карту і словник, але марно — ніде на острові Кюсю не було містечка Юміура.
— Дивина, — проказав Кадзумі й, піднявши голову, з заплющеними очима згадував: — Наскільки я пам'ятаю, перед війною мені не доводилося бувати на Кюсю... Таки ж ні!.. Вперше я там побував у розпалі боїв за Окінаву, коли як військовий кореспондент літав на базу винищувачів спеціального призначення в Каноя. Наступного разу я їздив оглядати наслідки атомного вибуху в Нагасакі... Отоді мені й розповіли, що тридцять років тому сюди приїжджали Кіда й Акіяма.
Посміхаючись, гості навперемінки обмінювались думками про химерні вигадки гості, народжені її буйною уявою. Усім було ясно: жінка несповна розуму. Та Кадзумі мучило інше: а чи все гаразд із його головою? Адже він так намагався згадати що-небудь про незнайомку, хоча відразу з недовірою поставився до її розповіді. Та цього разу згадувати було нічого — містечка Юміура просто не існувало. Однак скільки реальних подій його життя закарбувалося в пам'яті незнайомих людей. Як і в тієї гості. Адже й після його смерті вона твердо віритиме, що колись у містечку Юміура він просив у неї руки.