Він підвівся й спитав:
— А що вам іще лишається? Опинитись осторонь життя? Стати чужим у своєму світі?.. Ну що ви можете ще вдіяти? — кинув він мені.
Нашу розмову перебив коридорний, що ввійшов і доповів:
— Місіс Блетсуорсі.
Ровена вступила в вітальню й зупинилась біля дверей, мовчки вдивляючись у наші обличчя. Наші погляди
зустрілися. Вона покивала головою, як людина, чиї здогади справдились, і повільно обернулась до Ферндайка.
— Ах ви, старий чортяка! — крикнула вона.-^ Я по Арнольдових очах бачу: він іде на війну!
5
МІСТЕР БЛБТСУОРСІ В КАЗАРМІ
Я пішов до війська, зовсім не впевнений, що так справді треба. Пішов пригнічений, повний сумнівів, однак коли б і не пішов, то був би такий самий пригнічений і повний сумнівів. Я зовсім не був такий певний, як міс-стер Ферндайк, що від війни слід сподіватися стільки добра, але я не знав, як зможу жити далі, коли не пройду крізь війну.
В ті буремні дні неможливо було сховатися від війни. Вона наклала свій відбиток на все. Вона поглинула весь світ. Хто не хотів воювати, мусив стати віч-на-віч із мільйонами людей, що "докидали свою лепту", як тоді казали. Я не зміг би вистояти проти такої лавини. Це було б однаково, що пробувати розкрутити 'земну кулю в другий бік, штовхаючи її й не маючи навіть у що впертися ногами. А надто для мене, що не знав жодного однодумця, не лишалося нічого іншого, як затаїти свій протест у душі та зголоситися до війська — або ж, ставши переконаним дезертиром, просто ховатись, поки мене не знайдуть Ардамові посланці.
Іще тяжче було мені від того, що Ровена нізащо не хотіла відпускати мене на фронт. Де й поділась її безмежна лагідність та покірливість; із неї стала немов інша жінка, владна й рішуча. Вона проклинала війну, лаяла Ферндайка, але найбільше діставалося мені. На лайку вона виявилась вельми щедра й винахідлива. Вона вважала, що відібрати мене в неї без її згоди — це просто грабунок, бо ж здоров’я повернула мені вона. Мені самому було надзвичайно прикро бачити її горе й гнів, але сила, що тягла мене на схід, була дужча за мене й за неї. Однак я наполіг на тому, щоб ми одружилися ще до мого від’їзду і щоб Ферндайк якось переправив її до Англії, що було тоді нелегко зробити через німецькі підводні човни, В Англії вона могла б піти на
курси сестер-жалібниць, щоб бути якомога ближче до мене. А я, поки проходитиму військове навчання, зможу хоч зрідка бачитись із нею, а потім приїздити у відпустку. Крім того, я хотів, щоб майно моє лишилося їй, коли мене вб’ють.
Я пішов до війська рядовим. Потрапив до славного полку з дуже давніми традиціями. Містер Ферндайк хотів добути мені офіцерський патент, але мені здалося, що це означатиме стати явним прихильником війни, і я подбав, щоб моє колишнє божевілля стало тому на заваді. Містерові Ферндайкові дуже не подобалося, що я маю стати простим солдатом. Це не відповідало традиціям нашого роду. По-моєму, мало хто з Блетсуорсі брав участь у війні, не прикрашений нашивками та зірочками. Але я, якщо вже мав іти на війну, волів побачити її з суворішого боку. Я волів пройти грунтовніше солдатське навчання.
Початок війни з його бурхливим ентузіазмом був уже далеко позаду. Майже мільйон англійців пішли до війська добровільно, поки ще вірилося, що це "війна за припинення всіх війн". Та коли я вступив до війська, все те давно вже минулось. В Англії вже було заведено загальну військову повинність — у країні, де ніколи доти не знали, що значить примусово йти на війну. Моя Англія ввійшла в зовсім не героїчну фазу своєї історії. Старої кадрової армії вже не існувало, нові доброволь-ські армії були також добре пошарпані. Англійці — народ хоробрий і кмітливий, та що важать хоробрість і кмітливість під орудою Ардамового кодла! Британські генерали, надто тупі й уперті в своїй кастовій обмеженості, щоб скористатися танками, що їх давали їм у руки розумніші люди, воліли загубити сотні тисяч людських життів, молодих, щойно розквітлих, без ліку гнати їх на забій, бо мали за приниження для себе заново навчатись воєнного мистецтва від людей не їхньої військової касти. Нову війну вони провадили на старий лад. А довірливі маси корились їхнім безглуздим наказам, лиш запізно спізнаючи наслідки тої сліпої покори.
1916 рік був роком невдач для союзників по всіх фронтах. На десятки миль пролягли по бойовищах болотяно-зелені та блакитні покоси непохованих англійських та французьких солдатів, скошених німецькими кулеме-: тами. Пізніше я теж мав іти в наступ через ті бойовища
й на власні очі бачити тисячі непохованих трупів наших вояків, що так і лежали лавами, як ішли в атаку, і тих, що позалазили у вирви вмирати,— понівечених, здутих, химерно скорчених, погризених щурами, пограбованих, у пошарпаних мундирах із повивертаними кишенями; обличчя їхні чи ті місця, де раніш були обличчя, кишіли чорною мушвою, а довкола валялася зброя, невибухлі набої, колючий дріт, потрощені дерева. Немає слів списати всю страхітливість тих полів смерті. Я бачив трупи, що повисли на переплутаному колючому дроті, наче випране дрантя волоцюги. Я вдихав сморід надгнилого британського патріотизму. Боже мій! Невже отих наших червонопиких інтриганів-генералів не душать ночами кошмари? Невже їм і не мріє в головах, що їхня дріб’язкова заздрість, кастова обмеженість, звичне й узаконене неуцтво прирекли на жахливу смерть тисячі й тисячі щирих, довірливих юнаків?
Однак після цих поразок Ардам добився запровадження загальної військової повинності, й весь наш народ обернувся на його рабів.
Яке то було мерзотне рабство!
На згадку про нього мене проймає холод похмурого осіннього ранку, і я ніби знову стою на плацу, в шерезі, віч-на-віч зі своїм недругом, сержантом, що навчає нас. У вухах мені лящить від лютого ревіння, вереску, рику, прокльонів, хвацького ляскання долонею по шкіряному планшеті й тупотіння.
Сержантові здалося, що я погано держу рівняння, й він репетує на весь світ, що я паскудний виродок, пляма на обличчі армії, і так далі, і таке інше; його пронизливий голос аж зривається, він раз у раз замахує-ться кулаками, і я знаю, що він може не тільки замахнутися.