Як особливу його заслугу не можна не одмітити заснування ним першого на Україні театрального музею при театрі "Березіль", що став за основу теперішнього Всеукраїнського театрального музею при Всеукраїнській академії наук.
* * *
От вам і "Вася-фотограф".
Я ніяк не можу собі уявити, щоб Василь Степанович Василько міг бути колинебудь Васею.
Він такий завбільшки, як чотири, приблизно, пересічних актори української національності, а голова його вся вже в густому серебрі…
От чудасія!
БОРИС РОМАНИЦЬКИЙ
Що воно таке за знак: виходить, що для того, щоб бути артистом, треба змалку обов'язково захоплюватися лицедійством, потім за школярських років тікати від батьків чи від вихователів у театр, забиратись кудись на гальорку і звідти очима, повнісінькими вогню, "їсти" п'єсу, "їсти" виконавців і до нестями, до хрипу після завіси кричати:
— Зааньковееецька!
— Саадовськиииий!
— Саааксаганськииий!
Коли треба було бути хлопцеві чи агрономом, чи лікарем, так на тім хлопцеві треба було побити з десяток чересків, доки він гімназію закінчить, а потім, студентуючи, він років із надцять по колишніх студентських пивних "Gaudeamus'a" співає, доки на лікаря чи на агронома виспівається…
Я ніколи не чув, щоб майбутні лікарі чи агрономи, чи інженери "втікали" до якогось професора чи на лекцію, чи на операцію, а потім після операції вигукували:
— Воооробйооов!
— Проотопопооов!
— Біс! Біс! Біс!
Прочитайте, мовляв, ще одну лекцію!!! Більше чув таких балачок:
— Сьогодні зачот у проф. Воробйова! От якби бог дав проскочити!
А майбутніх акторів б'ють було за те, що вони в театри потайки ходять, ставлять їм три по "поведєнію", пишуть про них до батьків, виганяють із гімназій та семінарій і… нічого з ними зробити було не можуть…
Отака химерна штука — театр.
Не було, думаєте, цього з Борисом Романицьким?
Було.
Народився Борис Васильович Романицький 1891 року в селі Чорнобаях на Золотонощині.
І бігав до театру, і кричав: "Зааанькооовецька! — і організовував нелегальні трупи в семінарії, і ставили йому за це три "за поведєніє", і писали про це батькам…
Все це було…
Та не збило це Романицького з театрального путі.
1910 року, бувши ще семінаристом, він організовує драмгурток у своєму селі. Тої ж таки пори (гімназіальної) тричі втікав до театру.
Гурток цей існує й досі.
1912 року Романицький вступає до Київського комерційного інституту і того ж таки року починає керувати драматичним гуртком на Куренівці (київське передмістя),
Театральна робота остаточно захопила молодого студента, і він рішає взятися за неї серйозно.
Романицький вступає до драматичної школи ім. Лисенка із 1913 року починає пробувати свої сили як актор, граючи в професійній трупі під орудою О. К. Саксаганського.
Молодий актор зразу звертає на себе увагу.
1915 року він уже у трупі Тва українських акторів на чолі з М. К. Заньковецькою й О. К. Саксаганським, а з 1916 року, коли М. К. Заньковецька організувала колектив за своїм проводом, Б. В. Романицький працює в цім колективі вже як актор і режисер.
В цім колективі Романицький пропрацював до 1918 року, коли заснувався Державний народний театр, де він працює акторомпрем'єром і режисером.
Державний народний театр 1918 року, як і сама тодішня "держава", не довго жив…
"Побились" на колективи, і тягар одного з цих колективів ніс на своїх плечах Б. В. Романицький аж до 1922 року.
1922 року з нагоди 40літнього ювілею М. К. Заньковецької було організовано театр її імені, і одним із основоположників його, разом із небіжчиком О. І. Корольчуком, був Б. В. Романицький.
З того часу й по ці пори Романицький керує художньою частиною тепер уже Державного театру ім. М. К. Заньковецької і є його головним режисером.
Історія театру ім. Заньковецької є й історія Б. В. Романи цького.
Терпів театр, терпіли актори, терпів і Б. В. Романицький. А скільки було того терпіння! А скільки було голоду й холоду! А скільки було відчаю й розпачу!
Та щоб перебороти це все, скільки ж треба було віри в справу, скільки треба було любові до театру, скільки треба було праці самовідданої.
Праця, віра й любов — перемогли.
Удержавлення театру ім. Заньковецької вивело його з злиднів, а разом із злиднями відійшло в минуле й акторськорежисерське поневіряння.
Далі — ясна вже путь дальшої праці й удосконалення.
* * *
Б. В. Романицький — режисер. Реаліст. Натиск в бік виховання актора, в бік подачі з кону "людського матеріалу".
— Тон! Тон! Хлопці, тон!
Чіткі мізансцени, бездоганне знання ролі й характеру персонажів.
Б. В. Романицький — актор.
Діапазонистий актор Борис Васильович!
Копистка ("97") і Освальд ("Примари"). Сенькабосяк ("Чужі люди") і Ярема ("Гайдамаки"),
Хлестаков ("Ревізор") і Отелло ("Отелло").
Карл ("Розбійники") і Андрій Дудка ("Республіка на колесах").
Амплуа, як температура при пропасниці.
Б. В. Романицький — актор такого темпераменту, що коли він грає, то боязко біля нього сірника запалювати — може вибухнуть і розірватись на шмаття.
І його прекрасні сценічні дані, і такий голос, що може й голубом воркувати, може й у "Отелло" так "трагікнуть", що тріпочеться не тільки Дездемона, а й суфлер у будці.
* * *
Б. В. Романицький і попоробив уже, та ще й попоробить, бо є над чим робить, є й чим робить! Хоч би, господи, не зглазить!
ЗАМИЧКОВСЬКИЙ
Тепер Іван Едуардович Замичковський — заслужений артист республіки…
Тепер Іван Едуардович Замичковський — одна із найяскравіших фігур нашого радянського українського театру.
Тепер про Івана Едуардовича Замичковського цілі виробничофункціональні аналізи пишуть…
Тепер…
Але для цього треба було Іванові Едуардовичу Замичковському сорок літ попрацювати на українській сцені.
Але для цього треба було Іванові Едуардовичу Замичковському взяти своє Іблітнє тіло й свою Іблітню душу у свої юнацькі, але друкарською вже працею струджені руки і принести їх (і тіло й душу) до дуже сердитої колись на українських акторів Мельпомени й сказати:
— На! їж!
І сорок років ота сама Мельпомена гризла й тіло й душу Івана Едуардовича Замичковського!
Будемо, у всякім разі, справедливі: не з'їла дуже сердита колись на українських акторів Мельпомена душі й тіла Івана Едуардовича Замичковського.