Як бачите, я добре вивчила напам’ять той лист. Він і досі є у мене — одинока пам’ятка мого щастя. Читаючи його, я чула, що вся обливаюся рум’янцем, то знов блідну. Мене кинуло в дрож по прочитанні, і я не знала, що з собою робити, куди сховати папір, куди йти і що думати. Мені пригадалося, як колись мама цілувала, й пестила мене, і вишукувала для мене щонайкращих і найбагатших женихів, а пізніше, коли я почала підростати, все остерігала мене перед військовими. Мені пригадалися зачуті часом розмови кузинок про офіцерів, про їх неморальне життя, про дівчат, котрих вони удержують, а по якімось часі проганяють і віддають на ганьбу, і мені страшно стало того листа, який я сховала на груді під корсеткою. Так і бачилось мені, що там заворушилася холодна гадюка. Але опісля погадала я про своє нужденне і безвихідне положення, про те, що й самі мої кузинки не багато б надумувалися, коли б перший-ліпший офіцер предложив їм те, що мені,— далі стало мені перед очима гарне всміхнене лице мойого офіцера, його м’який голос, привітливі рухи, а особливо його очі, ясні, глибокі та щирі, і я вже тоді почула, що не устоюся против сеї першої в моїм житті покуси, що піду туди, куди мене кличе надія хоч недовгого і дорого оплаченого щастя.
До суботи було ще три дні, але в тих трьох днях я майже нічого не думала про свою будущину. Я прожила ті три дні в якійсь ненастанній гарячці, в якійсь нетямі, в страсі й надії ураз. А в суботу вечером, коли мої кузинки з батьком вийшли на прохід, я перебралася, в що мала найліпше, і, зібравши свої речі в невеличкий пакунок, пішла на дворець залізної дороги, не оглядаючись, не кажучи нікому ані слова, і тілько вже з Перемишля написала вуйкові лист, подякувала йому за хліб, за сіль і сказала, що я пішла до нового обов’язку.
V
Та що я буду нудити вас довгим оповіданням! Офіцер мій був дуже добрий чоловік. За того півтора року, що ми жили разом, я не чула від нього злого слова. Після тяжкої школи, яку я пройшла у вуйка, він був для мене, як сонячне світло й тепло. Приголубив мене, звільнив від тяжкої праці, дав віддихнути свобідніше, говорив зо мною, як з рівною, любив мене, як сестру. За кілька неділь я віджила, прийшла до себе. Вийду бувало на місто — люди на мене оглядаються, а не раз чую, що й шепчуть паничі: "Що за гарна панночка!" Офіцер посправляв мені убрання, і видно, що любив мене, бо вишукував тисячні нагоди, щоб зробити мені приємність; приносив дарунки, книжки, цвіти.
Одно тілько сталося не так, як я думала: ми не жили разом. Йому велено з причин службових жити в касарні,— ну, а я не могла там бути з ним разом. Винайшов мені кватирку — один покоїк гарний, мебльований; стравувалась я у сусідки, жінки якогось ремісника, а він приходив до мене в вільні від служби часи, звичайно на ніч. Ми пили разом чай і розмовляли до півночі. Він оповідав мені про своє життя, про свою службу й її трудності, про те, що діється в світі. Я сиділа, очей з нього не зводячи, і, бачилось, була б його слухала всю ніч. Цілий день сидиш сама, читаєш, шиєш, у вікно глядиш, то й рада живому голосові людському. А він так гарно вмів оповідати!..
— Ромцю, ну розкажи ж ти що про себе,— каже він бувало.
Я чула, що люблю його, і в мені родилося бажання удержати при собі його любов, тож я не давала ніколи просити себе. Мені хотілося показати йому, що я не така дурна та неосвічена гуска. Я розповідала найменші дрібниці зі свого життя з тим гарячим бажанням, щоб заняти його, і не раз він слухає, слухає та й почне цілувати мене, пригорне до себе та й каже:
— Бідна дитино! Чи те з тебе могло бути, якби доля була тобі всміхнулася!
Коли з часом вичерпалось усе, що я знала про своє життя, я розказувала йому те, що читала і передумала вдень. І се також займало його.
— Нудно тобі, моє серденько,— говорить він бувало,— та що вже діяти. Такі ми обоє бідні зійшлися. Ти думаєш, мені не ллється не раз вухами моя служба? Потерпімо, Ромцю, ще пару літ, чей-то якось інакше буде.
— Милий мій,— кажу йому на те,— хіба ж я перед тобою жалуюся на нудоту? Мені не нудно. Я все собі знайду роботу, то чого мені нудитися! А коли подумаю, з якого пекла ти мене вирвав і яка я тепер щаслива, то не раз приходить мені в голову: господи, чи не замного се щастя для мене? Знаєш, я відмалку привикла боятися щастя і все думаю, що за кожде щастя прийдеться відпокутувати, як за яку тяжку провину. Принаймні мені досі все так трафлялося.
В часі жнив йому прийшлось іти на маневри, і ми мусили розстатися на пару неділь. Позаплачував він за мене все і, прощаючися, не казав нічого, як тілько: "Не забудь за мене, Ромцю! Я тебе люблю!" Вірив мені, що я не зраджу його, хоч і не знав ще, що у мені був плід його любові. Я від кількох днів спостерегла се і не хотіла йому нічого казати, але тільки тепер почула вповні, як дуже я люблю його. На його слова я розплакалась і повисла на його шиї, цілувала його уста і очі, не можучи нічого промовити, як тільки:
— Милий мій!.. Любий!.. Золотий!..
Скучно було по його від’їзді. Духота в місті, порох. Вийду було за місто, над Сян, сяду на березі десь у такім закутку, щоб мене ніхто не бачив, та й цілими годинами дивлюсь на воду:
Ой, сяду я на шпилечок —
Та рине вода, рине...
Ой, і не дайте мене за нелюба,
Та нехай він загине!
Сі слова і мелодія так і снуються мені по голові, коли під моїми ногами мерехтить та ховзається хвиля за хвилею, без кінця і спочинку. І думається мені бувало: "Що се таке — вода? Для чого вона мусить усе бігти? Відки її там у горах стілько набирається?" Не раз мене так і манило щось кинутися в її таємничу кришталеву глибину. Піді мною звільна плавали грубі червонопері клені, увивалися срібні уклії, ліниво вглибині дрімали товсті коропи та вигрівалася на самім бережку пажерлива щука, простягшися непорушно, мов поліно, і я думала, що там, у воді, і життя, і порядки мусять бути далеко ліпші, сумирніші, ніж у нас. А інколи задивлюся було на хвилі, і мені бачиться, що й ціле життя наше, з усім його горем, з усіми радощами й надіями — не що інше як ось така хвиля. Одна блискуча, друга мутна. Одна шумить і клекоче, друга тихо, ледве чутно сковзне по поверхні і пропаде безслідно. Чи ж не таке саме й життя наше? І хотілось би мені не раз кинутися в ті кришталеві хвилі, пірнути в них і розплистися. І то не з біди, бо я тоді не бідувала. Від’їжджаючи, він лишив мені дещо Грошей, заплатив за хату і страву, а які ж, крім сього, мої видатки? І про будуще я не думала. Я чула за собою опору — його і бачила тілько одну ціль перед собою,— щоб удержати при собі його любов, осолодити його життя. І коли часом мені хотілося пірнути в отих чистих хвилях, то тільки з якогось неясного почуття, що там було б мені якось дуже спокійно і любо, що я плила б кудись вічно без власної волі і думки, гойдалась на хвилях і не потребувала б ані думати, ані дбати ні про що.