ТИХОН. Где? Где? Товарищи! Где украинцы? (Зачиняє двері.) Софіє! Тікаймо! Швидче!
СОФІЯ. Куди? Куди ж тікать? Вони вже тут.
ТИХОН. Куди всі тікають. Швидче ж.
Вбігають справа Сорокін, Сємянніков і ще душ п'ять-шість большевиків. Деякі виймають з кишень револьвери й запихають їх під шафи, другі хапають з столів папери й засувають в кишені, в паніці кричать:
— Дверь, дверь запирайте. (Замикають двері.)
— Через окна, через окна. Выходов нет. (Кидаються до вікна і шарпають.)
— Товарищи. Защищаться. Баррикады.
— Какая там защита. В окна.
— Куда выходит окно?
— Ломайте. Открывайте окно.
ТИХОН. Это окно выходит во двор, во двор. Сюда можно, можно. Открывайте его сильнее.
СОРОКІН. (До Софії.} Радуетесь? Да? Ваши идут? Дождались?
СОФІЯ. (Гнівно випроставшись.) Негодяй...
СОРОКІН. (Так само.) Нет, сударыня, негодяйка вы. Предательница. Вы привели их сюда. Но погодите вы хохлы проклятые. Мы придем опять. И тогда мы вам уж покажем самостийнисть. О, мы еще придем. (Люто грозиться кулаком на стукіт у двері.)
ГОЛОСИ. Готово. Полезайте скорее, да скорее же, черт.
СОРОКІН. (Кидається до вікна й лізе за другими.)
ТИХОН. (До Софії.) Софіє, швидче. Лізь, я поможу.
СОФІЯ. (Голосно, гнівно.) Я не піду з негодяями і ворогами свого народу. Можеш іти з ними.
ТИХОН. Але ж чуєш? (Чути, як гупають десь у двері, які розбивають.) Швидче, ради Бога. Софіє.
Чути з вулиці крики, стрілянину. Большевики товпляться, всі разом лізуть у вікно, кричать:
— Товарищи, не все разом.
— По одному.
— Не спешите. Ну, да куда вы?
— Скореє же, черт возьми.
— Товарищи. Второй этаж. Осторожнее. Прыгайте осторожнее.
ТИХОН. (Хвилюється, умовляє Софію. Тягне її за руку, вона незгодливо рішуче, гнівно крутить головою. Він сердиться, кида її, біжить до вікна, звідти з одчаем кричить.)
Софіє, чуєш? Ах ти, Боже мій. Софіє!
СОФІЯ. (Крутить головою.)
ТИХОН. (Люто плюється, вилазить на вікно і зникає.)
СОФІЯ. (Сильно стискує руки, кидається до вікна, зупиняється, озирається, немов шукаючи, де сховатись, знов біжить до вікна, знов зупиняється.)
Гомін і крики в коридорі побільшуються, але вистрілів уже не чути. Двері справа торгають, потім починають ламати. В момент, коли вони розчиняються, Софія хапливо зачиняв вікно.
Вриваються з рушницями і револьверами в руках українці. Попереду Сліпченко, Панас, Арсен.
СОФІЯ. (Притуляється біля вікна до стіни, виправляється і непорушно стоїть, дивлячись на українців.)
СЛІПЧЕНКО. Ага-а, ось де вона. А той де? Де другий зрадник, кацапський запроданець? Га? Де він, проклятий? Хлопці. Обшукать всі кімнати. Нікого не випускать.
ВІЛЬНІ КОЗАКИ. (Деякі кидаються в другі двері, деякі шукають по шафах, під столами.)
Разом:
— Смерть кацапні.
— А-а, порозбігались, як руді миші.
— Бий їх, кацапів проклятих.
СЛІПЧЕНКО. Хлопці. Стійте. Бачите цю... фігуру? (Показує на Софію.) Дивіться пильно, дивіться всі. Це дочка моя, зрадниця, большевичка. Що? Га? Хороша дочка моя. Що зробить з нею? Кажіть. Кажіть ви, вірні сини своєї нації. Судіть її, прокляту. Бачите, як стоїть? Бачите? Ну, кажіть, що їй зробить?
Здивування. Мовчання. Ніякові погляди, непорозуміле переглядання, співчуття.
СЛІПЧЕНКО. Ну, кажіть же. Убить її тут же своєю батьківською рукою.
ПАНАС. (Твердо.) Батьку! Ми постановили судить її в своїй сем'ї.
СЛІПЧЕНКО. Який ще тут суд? Хіба не видно? Нема часу на суд. Один їй суд.
ПАНАС. Я вимагаю, Микито Івановичу, суду. І не хвилюйтесь так.
СЛІПЧЕНКО. Я не хвилююсь. Я не хвилююсь. Ні. Але добре, добре, панове товариство. Я вас прошу вийти й повартувати на дверях. Ми будемо судити зрадницю України. Не бійтесь, це не довго буде. Тим часом обшукайте всі закутки цього кацапського кодла.
ВІЛЬНІ КОЗАКИ. (Неголосно.) Ходімте, товариші. Ходімте. (Виходять.)
СЛІПЧЕНКО. Хведоре. Поставте на дверях цеї кімнати вартових і нікого сюда не пускайте.
ХВЕДІР. Слухаю, пане отамане. (Виходить за всіма.)
СЛІПЧЕНКО. (До Софії.) Вийди звідти. Стань посеред хати.
СОФІЯ. (Стоїть в тій же позі, не рухнувшись.)
СЛІПЧЕНКО. Я кому кажу? Ти.
ПАНАС. Це не важно, де стоятиме Софія. Річ не в тому.
СЛІПЧЕНКО. (До Панаса.) Хто тут батько цієї жінки? Ви?
ПАНАС. Не я, але...
СЛІПЧЕНКО. То не мішайтесь. Моя кров і моя воля судить її так, як я хочу. (До Софії.) На середину, паршивко!
СОФІЯ. (Тихо, ледве чутно.) Ви можете мене убить і тут.
СЛІПЧЕНКО. І уб'ю! І уб'ю!
ПАНАС. Микито Івановичу. Згадайте нашу постанову. Так не можна.
Двері справа починають шарпатись, ніби хтось хоче одчинить, а другий не пускає.
СЛІПЧЕНКО. (Озирнувшись.) Що там таке? Арсене, подивись.
Я ж казав, щоб...
АРСЕН. (Кидається до дверей, але вони в цей мент розчиняються, і входить Хведір. Він починає говорить: "Пане отамане! Там якась жінка хоче, щоб..." Але тут, ніби вирвавшись з рук вартових, вбігає в кімнату Гликерія Хведоровна і кидається до Софії.) Я ж казав, щоб... А, чортяка.
СЛІПЧЕНКО. (Люто Хведору.) Не пускать більше нікого. (Маха рукою, щоб вийшов. Хведір виходить. До Гликерії Хведоровни грізно.) Що тобі тут треба?
ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. (Стає поперед Софії, захищає її своїм тілом, розставляє руки. Вигляд має рішучий, лютий, вся труситься.) Не дам. Не дам. Не дам.
СЛІПЧЕНКО. Стара! Одійди. Одійди, тобі кажу.
ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. Не одійду. Убивай мене. Убивай.
ПАНАС. Мамо, ніхто Софії убивать не хоче. Ми хочемо тільки врятувать її. Щоб другі не убили.
СЛІПЧЕНКО. Одійди, кажу, сядь і сиди каменем. Бо так при тобі і вб'ю її. (Націляється револьвером.) Одійди, а то смерть вам тут обом.
ПАНАС. (Підходить до Гликерії Хвед. й одводить її вбік.) Сядьте, мамо. Ви самі побачите. Не треба тільки так хвилюватись.
СЛІПЧЕНКО. (До Софїі.) Слухай, ти. Та слухай українським вухом, а не кацапським. Твоїх приятелів, кацапських краснограбіжників, розбито вщент. В город вступають українські козаки і друзі України — німецькі вояки, кацапню виметем. А зрадників буде покарано. Чуєш: буде люто покарано.
СОФІЯ. (Стоїть все так само.)
СЛІПЧЕНКО. Ти зрадниця. Ти продала свою націю. Ти вбила свого брата. Ти руйнувала з кацапньою наш край. Ти разом з нашими віковими національними ворогами запроваджувала свою націю знов у неволю. Чуєш ти це все? Ти злочинниця. Що ти за це заслужила? Кажи сама. Ну, кажи сама: що?