— Дуже вже ви прості люди, — відказала вона. — В снігових заметах ви розпалюєте вогонь, ставите оселю і називаєте це небом. У нашому небі нам не треба рятуватись від холоду й снігу.
— Ні,— заперечив я. — Ми ставимо оселі й розпалюємо вогонь, щоб іти від них на мороз і на вітер, а потім вернутися й зігрітись, бо чоловік повинен змагатися з морозом і бурею. Домівку й вогонь він також здобуває в боротьбі. Я знаю, бо сам цілих три роки не мав ні даху над головою, ні вогню. Мені тоді було шістнадцять років, і я став чоловіком раніше, ніж надів на себе ткану одежу. Я народився в бурю після бою, а моїми пелюшками була вовча шкура. Глянь на мене, і ти зрозумієш, як люди живуть у Валгалі.
Вона справді захоплено поглянула на мене й вигукнула:
— Такі як ти, білявий велете! — А потім замислено додала — Я вже трохи не жалкую, що в нашому небі немає таких чоловіків.
— Але світ гарний, — спробував я її втішити. — Він великий і просторий. У ньому знайдеться місце для всяких небес. Мені здається, що кожний матиме таке небо, якого жадає його серце. За могилою нас чекає гарна країна. Але я, певне, залишу бенкет, нападу на ваші сонячні, квітучі береги й викраду тебе, так само, як мою матір викрадено.
Я замовк і зиркнув на неї, а вона зустріла мій погляд і не відвела очей. Мене мов жаром обсипало. Присягаюсь Одіном, вона була справжня жінка!
Не знаю, що було б далі, якби не Пілат. Він скінчив розмовляти з Амбівієм і деякий час сидів усміхаючись, а тоді перервав мовчанку.
— Рабин, тевтобурзький[46] рабин! — промовив вій глузливо. — Ще один проповідник і що одне вчення з’явилися в Єрусалимі. Почнуться нові чвари, бунти й каменування пророків. Спасіть нас, о боги, таж тут усі показилися! Ну, Лодброгу, я не сподівався цього від тебе. Отак з піною на вустах сперечатися, як божевільний відлюдник з пустелі, що буде з тобою по смерті! Живуть тільки раз, Лодброгу. І нема чим клопотатися, справді нема чим!
— Не слухай його, Міріам, кажи своє! — втрутилась Пілатова дружина.
Під час нашої суперечки вона сиділа, немов зачарована, і міцно стискала кулаки, тож мені видалося, що й вона отруєна релігійшім божевіллям Єрусалима. В кожному разі, як я дізнався пізніше, вона надміру цікавилась релігійними питаннями. Вона була така худа, наче її виснажила гарячка, а тонка її шкіра аж світилася наскрізь. Вона була добра, тільки надто нервова й забобонна і навіть часом бачила привиди й чула голоси. Мені такі слабкодухі жінки не подобалися, але вона справді була дуже добра й щира.
Я їздив з дорученнями від Тіберія і, на жаль, не міг часто бачити Міріам. Коли я повернувся з двору Антіни до Єрусалима, вона поїхала в Батанею, до Філінового двору, де жила її сестра. Не мавши ніякої справи до Філіпа — він, хоч і легкодухий, зберігав вірність Римові,— я все-таки вирушив до Батанеї, щоб зустрітися з Міріам.
Потім мені довелось побувати в Ідумеї. Крім того, на вимогу Сульпіція Квіріпія, що, бувши імперським легатом, хотів з перших рук довідатись про становище в Єрусалимі, я їздив до Сірії. Отак чимало подорожуючи, я мав змогу переконатися, що євреї й справді схибнулися на релігії. Це була їхня особливість. Вони не хотіли полишати релігійні питання на своїх проповідників — кожен з них сам залюбки вдавався до проповіді, аби лише слухачі знаходилися. А слухачів було доволі!
Люди залишали свої оселі й мандрували по всьому краю, мов жебраки, сперечалися з рабинами й талмудистами в синагогах і на приступках храмів. На сліди чоловіка, що називався Ісус, я знову натрапив у Галілеї, глухій провінції, мешканці якої вважалися за дуже відсталих. Він, здасться, спочатку був теслею, а опісля рибалкою, і його товариші, покидавши мережі, пішли за ним блукати краєм. Дехто бачив у ньому пророка, але більшості він видавався божевільним. Мій нікчемний служник, що мав себе за великого знавця Талмуда, глузував з Ісуса, називаючи його царем жебраків, а його вчення — ебіонізмом[47]. Згідно з його вченням, як пояснював мені мій служник, до неба могли дістатись тільки жебраки, а багаті мали повік горіти в якомусь вогненному озері.
Я звернув увагу на те, що в цій країні люди називали одне одного божевільними. Але мені здається, що всі вони були божевільні. То була їхня біда. Одні виганяли диявола магічними заклинаннями, лікували хвороби, торкаючись до хворого руками, інші пили смертельні зілля, гралися з отруйними зміями або ж удавали це. Ще інші вирушали постити у пустелю, а вернувшися звідти, проголошували нові вчення, збирали довкола себе людей, створювали нові секти.
— Присягаюсь Одіном, — якось сказав я Пілатові,— наші північні вітри й морози скоро остудили б їм голови. Тут занадто лагідний клімат. Замість того щоб будувати собі оселі й добувати м’ясо, вони вигадують різні химери.
— І міняють природу бога, — задумливо докинув Пілат. — Немає погибелі на ті їхні химери!
— Авжеж, — потакнув я. — Якщо я колись виберуся з цього божевільного краю і мій розум тут не потьмариться, то розрубаю надвоє кожного, хто насмілиться спитати мене, що буде зі мною по смерті.
Зроду-віку не бувало таких ворохобників, як ті євреї. Все, що існувало під сонцем, для них було або святе, або нечисте. Вони були здатні вести хитрі суперечки про віру, але не розуміли римської ідеї держави. Всяка політика перетворювалася в них на релігію, а всяка релігія — на політику. Тому кожний римський прокуратор[48] мав з ними дуже багато мороки. Римські орли, римські статуї, навіть щити з дарчими написами, що їх поставив Пілат, — усе ображало їхню релігію.
Римляни провели перепис майна, і це їх знову ж таки обурило. Але перепис потрібен був, щоб визначити податки. Податки державі були також злочином супроти їхнього закону та їхнього бога. О, той закон! Він був не римський, а їхній власний, дарований їм, мовляв, від бога. У них були такі фанатики, що вбивали кожного, хто порушував той закон. А якби прокуратор скарав такого фанатика, зловившл його на гарячому, вони зчинили б бунт, а то й повстання.
Ці дивні люди робили все в ім’я боже. Ті з них, кого ми, римляни, називали "тавматургами", творили дива, щоб довести правдивість своєї віри. Мені завжди здавалося, що безглуздо доводити правильність таблиці множення за допомогою перетворення шматка заліза в змію або навіть і в дві змії, хоч саме таке робили "тавматурги", незмінно викликаючи цим збудження серед простого люду.