— Сподіваюся, мадмуазель, ви ще не називаєте його Мельхіором? — спитав він у неї пошепки.
— За цим затримки не буде, мій Таємничий карлику,— відповіла Модеста з усмішкою, що могла б урвати терпець навіть ангелові.
— О святий Боже! — вигукнув клерк, і його довгі руки, обвиснувши, мов батоги, торкнулися сходинок ґанку.
— А що такого? Хіба він гірший за цього злостивого й похмурого Лабрієра, якому ви співчуваєте? — провадила вона, прибравши на одну згадку про Ернеста того гордовитого вигляду, таємницю якого знають тільки дівчата; здається, ніби їхня невинність наділяє їх крильми, і вони підносяться на недосяжну височінь.— Чи не ваш Лабрієр узяв би мене без посагу? — промовила вона після хвилинної мовчанки.
— А ви спитайте про це у вашого батька,— відказав Буча, відійшовши на кілька кроків убік, щоб відвести Модесту далі від вікон.— Вислухайте мене, мадмуазель. Ви знаєте, що той, хто зараз розмовляє з вами, ладен у будь-яку хвилину, у будь-яку мить віддати за вас не тільки життя, а й честь; тому ви можете мені вірити, можете сказати мені навіть те, чого, можливо, не сказали б і рідному батькові. Невже незрівнянний Каналіс розводився перед вами про некорисливість, і тому ви кинули цей докір на адресу бідолахи Ернеста?
— Атож.
— І ви йому повірили?
— Мені здається, Бридкий клерку,— зауважила вона, назвавши карлика одним з десяти чи дванадцяти прізвиськ, якими нагородила його,— ви піддаєте сумніву силу моїх чарів і забуваєте про те, що в мене є самолюбство.
— Ви жартуєте, люба панно Модесто. Значить, не сталося нічого серйозного і, сподіваюся, ви тільки смієтеся з нього.
— Що подумали б ви про мене, добродію Буча, якби я вважала, що маю право глузувати з чоловіка, а тим більше видатного, який робить мені честь, домагаючись моєї руки? Знайте, метре Жане, дівчині лестить поклоніння навіть чоловіка нікчемного, хоч вона і вдає, ніби зневажає його.
— Отже, моє поклоніння вам лестить? — спитав клерк, підводячи до неї обличчя, що сяяло, наче місто, освітлене ілюмінацією на велике свято.
— Ваше поклоніння? — перепитала вона.— Ви не раз давали мені доказ справді дорогоцінної дружби, почуття некорисливого, як материнська любов. Не рівняйте себе ні з ким, навіть із моїм батьком, бо піклуватися про мене — його обов'язок...— Вона помовчала, потім вела далі: — Я не можу сказати, що люблю вас — у звичайному розумінні цього слова,— але те почуття, яке я до вас плекаю, незмінне, вічне і не згасне за жодних обставин.
— В такому разі,— сказав Буча, нахилившись ніби для того, щоб підняти камінець, а насправді цілуючи Модестин черевичок, на який він зронив сльозу,— дозвольте мені оберігати вас, як дракон у казці оберігає скарб. Так от, Каналіс щойно обплутував вас мереживом пишномовних фраз, сухозліткою обіцянок, він оспівував кохання на найдзвінкішій, наймелодійнішій струні своєї ліри, хіба не так? Але тільки-но цей закоханий лицар дізнається, що ви бідні, ви побачите, як він умить змінить свою поведінку, побачите його збентеженим, холодним. Невже й після цього ви погодитеся стати його дружиною, невже збережете повагу до нього?
— Невже це другий Франц Альтор? — спитала вона із гримаскою гіркоти й відрази.
— Дозвольте, я влаштую таку зміну декорацій — це розважить мене,— сказав Буча.— Вони зміняться — і дуже швидко. А потім я спробую влаштувати ще один фокус — повернути вам вашого поета знову закоханим. Я примушу його навпереміну обдувати ваше серце то холодом, то жаром з тією самою граційною невимушеністю, з якою він протягом одного вечора обстоює цілком протилежні погляди, іноді сам того не помічаючи.
— Якщо ви маєте слушність,— сказала Модеста,— то кому ж вірити?
— Тому, хто любить вас по-справжньому.
— Маленькому герцогові?
Буча подивився на Модесту. Обличчя в дівчини лишалося непроникним, вона навіть не моргнула під пильним поглядом карлика. Вони мовчки пройшли кілька кроків.
— Мадмуазель, дозвольте мені висловити вголос думки, що затаїлися на самому дні вашого серця, як водорості в морських глибинах, сказати те, в чому ви самі не хочете собі признатися!
— Отакої! — вигукнула Модеста.— То мій дійсний, таємний і особистий радник хоче бути ще й дзеркалом?
— Ні, тільки відлунням,— відповів клерк, супроводжуючи ці слова жестом, що виражав глибоку скромність.— Герцог любить вас, але любить занадто. Якщо тільки я, жалюгідний карлик, правильно зрозумів ваше чуйне і делікатне серце, вам неприємно, щоб на вас молилися, як на святі дари в дарохранильниці. Ви жінка в найвищому значенні цього слова, і вам зовсім не хочеться бачити чоловіка тільки біля своїх ніг і бути впевненою в його вічній відданості, але ви не прагнете мати чоловіком і егоїста, подібного до Каналіса, який завжди і за всіх обставин віддаватиме перевагу власній особі. Чому ви так настроєні? Я не знаю. Я залюбки перетворився б на жінку і навіть на стару жінку, щоб зрозуміти, з яких міркувань ви ставите такі вимоги до заміжжя — але я прочитав їх у ваших очах і, можливо, так думають усі дівчата на порі. Але у вашій шляхетній душі живе, крім того, і бажання поклонятися чоловікові. А ви не можете опуститись навколішки перед тим, хто сам уклякнув біля ваших ніг. "В такій позі далеко не заїдеш",— казав Вольтер. Отож маленький герцог занадто схиляється перед вами, а Каналіс не досить — власне, зовсім не схиляється. Тому я розгадав, чому ви так лукаво посміхаєтеся, коли щось кажете обер-шталмейстерові, або він звертається до вас із запитанням, а ви відповідаєте йому. Ви ніколи не почуватимете себе нещасливою з герцогом, усі схвалять ваш вибір, але ви не покохаєте його. І холод егоїзму, і надмірний жар безперервного захвату відштовхують серце жінки. Постійне відчуття власної переваги завадить вам утішатися невичерпними радощами того шлюбного життя, про яке ви мрієте, життя, коли пишаються навіть покорою, коли йдуть на малі (а насправді — великі) жертви і з радістю їх приховують, коли мучаться безпричинною тривогою, у сп'янінні чекають успіху, схиляються перед несподівано відкритою величчю, коли душа коханого наче відкрита книга і жінка часто заступається любов'ю за свого заступника...