— А вірші він їй читав?
— Авжеж, пані, ще й які гарні.
Обидві замовкли, чути було тільки, як у сусідній кімнаті, заколисуючи дитину, тихо й монотонно співає годувальниця.
В коридорі почулася чиясь хода. То Ма-Русель і Латон прийшли провідати хвору. Обидва відзначили, що вона схвильована, що стан у неї гірший, ніж був учора.
Як тільки вони пішли, Андермат відчинив двері і сказав з порога:
— Доктор Блек хоче тебе бачити. Можна?
Підвівшись на ліжку, Христіана скрикнула:
— Ні… ні… я не хочу… Ні!..
Здивований Вільям підійшов до неї:
— Але ж послухай… Треба було б… Ми так зобов’язані йому… Ти повинна…
Вона мов збожеволіла, очі в неї широко розплющились, губи тремтіли. Різким, пронизливим голосом, який, певно, було чути аж надворі, вона крикнула:
— Ні… ні… ніколи!.. Хай ніколи не приходить… Чуєш?., ніколи!
А потім, уже не розуміючи, що говорить, показала рукою на пані Онора, яка стояла посеред кімнати:
— І її теж… прожени її!., я не хочу бачити її… прожени!..
Тоді він кинувся до дружини, обняв її, поцілував у чоло.
— Заспокойся, Христіано, заспокойся, маленька… Що з тобою?.. Ну заспокойся ж!
Вона не могла більше говорити. Сльози бризнули їй з очей.
— Хай усі вийдуть, — сказала. — Ти сам побудь зо мною.
Він підбіг, схвильований, до дружини лікаря і обережно вивів її з кімнати.
— Залиште нас на хвилину, будь ласка, — мовив. — Це у неї пропасниця, молочна пропасниця. Я її заспокою. І зараз вийду до вас.
Коли він повернувся до ліжка, Христіана лежала і геть знеможена тихо плакала. І тоді й він уперше в житті заплакав.
Уночі в неї справді почалась молочна пропасниця і маячіння.
Кілька годин вона була страшенно збуджена, а тоді раптом почала говорити.
Маркіз і Андермат, які вирішили не відходити від неї і сиділи, граючи в карти, подумали, що вона кличе їх, і підійшли до ліжка.
Христіана не бачила, чи, може, не пізнавала їх. Лежала бліда на білій подушці, біляве волосся розсипалось по плечах, ясні сині очі втупилися в невідомий, таємничий і примарний світ, у якому живуть божевільні.
її руки, витягнуті на ковдрі, часом здригалися, судорожно стискувались у поривчастих мимовільних рухах.
Спочатку здавалося, що вона не розмовляє з кимось, а тільки дивиться й розповідає. Слова були безладні й незрозумілі. Вона говорила, що скеля надто висока, щоб з неї стрибнути. Боялася розбитись, а того, хто стояв унизу, простягнувши до неї руки, вона мало знала. Потім заговорила про запахи. Здавалось, намагалася згадати забуті фрази.
— Що може бути ніжніше?.. П’янить, як вино… Вино п’янить думку, а запах п’янить мрію… Разом із запахом вбираєш саму суть, істинну суть речей і світу… милуєшся квітами… деревами, польовими травами… проникаєш у душу старовинних жител, заснулу в старих меблях, килимах, в завісах на вікнах…
Потім обличчя їй скривилося, немов од великої втоми. Вона поволі, важко йшла вгору по схилу й казала комусь:
— Ох, понеси мене ще, прошу тебе, я тут помру! Я не можу далі йти. Понеси мене, як носив тоді над міжгір’ям! Пам’ятаєш?.. Як ти любив мене!
А тоді скрикнула, і в очах її майнув жах. Вона бачила перед собою мертву тварину й благала, щоб її прибрали з дороги, не завдаючи нещасній болю.
Маркіз шепнув зятеві:
— Це про осла, на якого ми натрапили, коли поверталися з Нюжера.
Тепер вона розмовляла з тією мертвою твариною, втішала її, казала, що й сама дуже нещасна, мабуть, ще нещасніша за неї, бо її покинули.
Потім раптом почала заперечувати проти чогось, що від неї вимагали. Кричала:
— О ні! Тільки не це! О, це ти… ти… примушуєш мене тягти цей віз!..
Вона задихалася, немов і справді тягла невидимого воза, плакала, стогнала, щось кричала. Більше, як півгодини, йшла вгору по схилу, з страшними зусиллями тягнучи воза.
А хтось немилосердно бив її, бо вона стогнала:
— Ох, мені боляче! Ти хоч не бшй мене, я сама йтиму… Тільки не бий, благаю тебе… Я робитиму все, що ти захочеш, тільки не бий!..
Згодом її тривожне збудження потроху вщухло, і вона аж до ранку тихо марила. А тоді задрімала і зрештою заснула. Коли прокинулась десь о другій годині дня, у неї ще була гарячка, але свідомість повернулась.
Одначе цілий день голова була важка, думки плутались. Не зразу знаходились потрібні слова, і вона страшенно стомлювалась, відшукуючи їх в пам’яті.
Але, відпочивши за ніч, Христіана остаточно прийшла до тями.
А проте відчувала, що стала іншою, немов ця криза змінила їй душу. Вона менше страждала й більше думала. Страшні недавні події наче відійшли в далеке минуле, і вона бачила їх так ясно, як ніколи раніше. Світло, що сповнює деякі душі в годину страждань, раптом засяяло перед нею, і вона зовсім по-новому побачила життя, людей, речі, весь світ.
І тоді ще гостріше, ніж того вечора, коли вона повернулась з Тазенатського озера, Христіана усвідомила, яка вона самотня. Зрозуміла, що люди тільки проходять поруч у житті, але ніщо не може з’єднати по-справжньому нероздільно дві істоти. Той, кому вона безмежно вірила, зрадив її, і ця зрада відкрила їй, що й інші, всі інші люди будуть для неї тільки байдужими супутниками в цій подорожі, короткій чи довгій, сумній чи веселій, залежно від того, що принесуть прийдешні, невідомі дні. Зрозуміла, що навіть у його обіймах, навіть тоді, коли їй здавалося, що вона злилася з ним, увійшла в нього, коли бачилося, що в них одне тіло і душа, — навіть у ті хвилини вони тільки трохи наблизились одне до одного, доторкнулись тими непроникними оболонками, в які таємнича природа замкнула людей. — Ясно побачила, що ніхто ніколи не міг і не може зламати невидиму перепону, що відокремлює в житті людей одне від одного, як ті зорі на небі.
Вона збагнула всю марність невпинних, споконвічних зусиль, невтомних людських намагань розірвати оболонку, в якій б’ється душа, завжди замкнена, завжди самотня, — зусиль рук, уст, очей, тремтливого голого тіла, зусиль кохання, сповненого поцілунками, кохання тільки для того, щоб дати життя новій, такій же самотній істоті.
Тоді її охопило нездоланне бажання побачити свою дочку. Попросила, щоб її принесли й роздягли, бо досі вона бачила тільки її личко.
Годувальниця розповила немовля і показала матері крихітне тільце новонародженої; дитина безпорадно ворушила ручками й ніжками. Христіана дивилась на ці мимовільні рухи, з яких починається життя людини, і боязко доторкнулась до маляти тремтячою рукою, а далі губи її самі потяглися до нього, і вона почала цілувати животик, груди, ніжки, пальці; потім її пильний погляд застиг на цій маленькій істоті, й вона поринула у дивні думки.