Когда бы не Елена,
Что Троя вам, одна, ахєйские мужи?
И море и Гомер — все движется любовью.
Кого же слушать мне? И вот, Гомер молчит,
И море черное. витийствуя, шумит
И с тяжким грохотом подходит к изголовью.
Досить. Не треба багато. Книга лежить, світло лампи падає на її дрібні літери, але перед зором відкривається завіса, за якою і море, і Гомер… І палаюча точка, мов зоря вечірня на синьо-зеленому небосхилі, що світить просто в серце і наповняє жагучим щастям. Отут воно. Ні, отут! Воно в мені і біля мене — я в ньому і над ним. Господи! Тож направду є таке, чого не висловиш ніяким людським словом. І хто дасть приблизну відповідь на все? Думка на хвилинку зупиняється, ніби чекає, але все мовчить. Нема відповіді… А розшаліла уява вже відкриває нові видива: страшний хресний похід з піснями і прапорами, безмежний, в просторі планети; великі і малі люди — всі йдуть та йдуть дорогою серед степу, серед полів, укритих половими житами, що хвилюють, як море.
Я слышу Августа и на краю земли
Державним яблоком катящиеся годы.
Планета оповита хмаринками, вона грузне в туманах, вона виривається з білих, як вата, згущень і летить з гуготом назустріч страшній силі, що з розкритими обіймами та розбитою вітром бородою сидить на білих підзолочених небесах. Бог. Це він. Інакше не можу його уявити. Сила всіх сил, початок всіх початків — вічність! В його розкриті обійми летимо всі з усіми зорями, сонцями, планетами. І не буде цьому кінця.
Десь трохи далі, в цьому малому просторі — Мар’яна. Вона сьогодні втомлена. У неї болять рамена, болять м’язи ніг, болять крижі. Ось вона побувала у Василька. Він уже чистий, рум’яний… Розстелила йому білу постіль. — Маєш, Васильку, спати! — каже вона спокійно — Ми тебе розбудимо — не бійся! — Ніііі! Я не хооочу! — марудить Василько, його очі зовсім сонні, бо скільки він за цей день зробив кроків!.. А Мар’яна його не слухає, відчиняє вікно, впускає свіже повітря, хвилину дивиться в півтьму саду, чує там десь гавкіт Кудлая, зачиняє вікно знову. — Спи, спи! — каже Мар’яна і виходить.
В себе Мар’яна застає святу ніч. Ось вона йде їй назустріч та заповняє всі місця довкруги. Є це сильне і п’янюче вино. Тисячоліттями вистоювалось воно в найглибших сховищах людських душ. Добро, святість, гріх і кара — драма, в якій Бог і Антихрист грають головні і вічно ті самі ролі. І ось наближається момент, коли Бог, якого ми розіп’яли, має воскреснути, бо як може бути, щоб перемогло зло? "Да воскреснет Бог і расточаться вразі його". З нутра, з душі, з крові і всього тіла з болем вириваються дияволи. Як багато зла сидить у кожній краплині чистої сльози! І навпаки. Як багато святості в кожному ударі живої крові!
Одинокий Іван не має з собою ніяких поки що суперечок. Він ось виконав, що від нього вимагалось, і лежить — довгий і випростаний, руки під потилицею, обличчя, мов цегла, з дірами замість очей, що вигоріли від надмірного сонця і вітрів. — Давно я вже не святкував цієї ночі дома, — каже він до Мар’яни, і здається, що він щось десь у просторі за собою шукає, але слова його самі говорять:
— Але ж, кажу тобі, весна! От весна! На додаток уже сходить овес!
Іван поворушився, і під ним заскрипіла стара канапа, а Мар’яна додала: — Вже розцвітають черешні!
В цих словах спокійне, але глибоке здивовання. Зір Івана впирається в стелю, уста скривились в усмішку.
— А знаєш, Мар’яно? Має прибути Таня… — каже він крадькома. Вирвалось. Нічого не вдієш.
— Таня? — викликує Мар’яна, і очі її глянули на того твердого мужа. — Колиии?
— Цієї ночі, — через усмішку падає кілька слів, але Мар’яна вже метушиться, вже кидається на кам’яні груди чоловіка, цілує шорсткі його уста, а йому від того робиться так добре, що хочеться хоч раз добре крикнути від захоплення.
І нагло, наче постріл серед тиші, з кухні викрик Омелянчихи: — Рятуууйте!
Викрик і тиша. Іван з місця зірвався — і до дверей. Мар’яна зблідла й заніміла. В ту саму мить вона почула з передпокою гостре:
— Руки вверх! І коли вибігла за двері, побачила Івана з піднятими руками. В коридорі, в темноті — тупіт, викрики і зненацька — постріл. З кухні вдиралися озброєні люди, що швидко заповняли всі кімнати. Не можна зорієнтуватися, що саме діється. На Івана накинулось кілька, починається боротьба — і по часі він уже має зв’язані руки за спиною. Те саме сталось з Андрієм. Появилося світло, ввели старого Григора. З сіней хтось крикнув: — Сюди їх! — і по короткій метушні всіх Морозів з Васильком вивели до сіней, а потім до льоху.
В льоху душно і півтемно. На одному з засіків приліплено шматок воскової свічки, що лишилась від страсті. Старого відразу забрали до заднього переділу на яблука і почали питати: "Гаварі, гдє дєньгі". Старий мовчав. На нього найшла байдужість, недогарок свічки, що коптить у лівій руці напасника, освітлює бліде, заніміле, з запалими щоками і зсунутими бровами обличчя старого. Шорстке, з чорними вусами обличчя нахиляється до самих очей Григора, погляди на хвилинку зустрічаються, з перекривлених від злості уст грабіжника виривається охрипле:
— Ууу! Проклятий! Буржуй! Кажи, де твоє золото? Старий мовчить, очі його дивляться недорозуміло.
— Де твої гроші? — викрикує напасник і зненацька б’є Григора кулаком в обличчя. Старий падає на поперечину засіка, напасник з люттю накидається на нього і товче його чоботом у бік.
— А! — сопе він через зуби. — Мовчиш? Дуко! Ми з тебе вичавим твоє золото!
— Перестань! — раптом озивається з другого переділу Іван.
— Мене питай, чортова душе! — Іван зривається з місця, на нього накидається двоє, валять його з грюкотом на землю.
— Рятуууйте! — викрикнула Омелянчиха.
Іван лежав уже на долівці, і його обличчя тиснули до вогкої і холодної землі. Двоє гострих колін упиралося в його спину.
— Кажи — де золото! — шипіло над його головою. Андрій робить намагу допомогти братові. Міцний удар у зуби валить його на долівку. Тупіт, викрики, входять і виходять якісь люди, стогони, на зацвілих стінах балухаті тіні.
Це триває. Час біжить швидко. Потім усіх Морозів і навіть Василька в’яжуть, затикають ганчір’ям роти, гасять світло і лишають їх самих.