Храм на горі стоїть сам-один. Ніхто вже з людей не турбує його портика. Його великі, тяжкі дубові з різьбою двері зачинені і замкнені. Образ Успіння над портиком самітно дивиться вперед. Дзвони на дзвіниці висять тихо, непорушно, байдуже. Все навкруги мовчить…
А вітер віє, шумить і гонить хмари, і турбує дерева, і зриває ще десь з гілок окремі жовто-брудні листки, щоб кинути їх додолу, щоб їх втоптали колись у землю. Так іде життя. На землі, у воді, в небі, в душах людей, у клітинах рослин. Велике, відважне і, мабуть, потрібне…
Третя година по обіді. В будинку Морозів знов гамірно. До останніх днів це було тихе, закинуте місце, в якому, здавалося, ніхто не жиє. Правда, з димаря над зеленою покрівлею постійно здіймався дим, з воріт садиби, щоправда, відходило дві свіжі колії від коліс возів, на вікнах, правда, були відкриті віконниці. Всі ці ознаки стверджували, що будинок ще живе, що в ньому ще б’ється живчик. І коли приглянутись ближче, можна було ствердити, що там є також живі люди і тварини. Три молодиці, постійно зайняті, відчиняли то зачиняли двері, вносили чи виносили якісь речі, два парубки проходили в різних напрямках по дворі, і видно було, що проходили вони не для своєї приємності, а виконували цілком конкретне завдання. Сюди і туди бігав старий Кудлай — щось нюхав, чимсь турбувався. В кухні на теплому припічку лежав великий і сірий, мов скульптура, кіт. Його ніхто не турбував, і нерви його були цілком у порядку.
Біля третьої години повернулися Морози з церкви. Товариство їх збільшилось. Доктор Лоханський ледве чи зрушився б зі свого місця, але задля такого важного випадку він рішився поїхати. Він і його шановна дружина — Марія Олександрівна. Татяна хотіла конечно забрати ще і їх молодшу дочку Ольгу, але Марія Олександрівна заперечила.
— Ні. Досить, що вже Мар’яна з нами. Ольга має зістатись дома…
Марія Олександрівна — поважна, солідна, з пишними грудьми дама, її слово, завжди слово. Микола Степанович, хоча і досить добре виконує почесну ролю голови родини, однак Марія Олександрівна мужньо і благородно утримує цілком свої позиції господині, матері і першої порадниці. — Ні, Миколо Степановичу! Я думаю…
— І виходить на її думку. Так було і сьогодні, хоч Ольга дуже хотіла їхати і хоча Микола Степанович нічого проти того не мав. Він взагалі за "повну свободу" діяння для своїх дітей.
— Я тримаюся засади: не обмежувати людину в її початках, — казав він.
Марія Олександрівна відповідала: — Милий Миколо Степановичу! Теоретично це, може, й гарно, але в практиці — це нонсенс…
— І був нонсенс.
Прибув також на Морозівський хутір сам Афоген Васильович Левицький. Не сам, а також із дружиною, і також солідною дамою, з Наталією Петрівною… Наталія Петрівна, можливо, ще солідніша за Марію Олександрівну. Чим? Не тільки виглядом, окулярами в чорній раковій оправі, чорним вуалем і пишним котиковим пальтом, але і загальною пошаною, що віддається їй, дамі міста і добродійці. Треба знати, що Наталя Петрівна утримує найкращий салон міста. Треба також знати, що у Наталі Петрівни завжди зупиняються най-почесніші гості міста. Не шкодить знати, що без Наталі Петрівни не обходяться ніякі доброчинні підприємства міста. Хоча сама Наталя Петрівна тримається досить відокремлено, навіть, можна сказати, гордо, не особливо братчикується з кожним і з усіма. Вона також дещо вища ростом за свого благородного мужа і багато перевищує його вродою. Свого часу Наталія Петрівна уважалась за досить оригінальну красуню з огляду на її великі темні очі, які, проте, довелося прикрити окулярами і тим самим заховати їх від світу.
Такі ось гості, крім уже нам знаних, прибули на хутір Мороза. Таня Морозівна має досить складне завдання. Це вже не тільки "свої", це вже справжні "гості" і, можна сказати, виняткові. Це нічого, що Марія Олександрівна тільки дружина міського доктора, а Наталя Петрівна — тільки дружина учителя вищої початкової школи. Важно те, що ті, без великих титулів, дами є загальношановані і загальнопризнані. Свого часу вони бували на балах навіть у князя Кочубея. І коли вони погодились заїхати на хутір Морозів, це з їх боку неймовірна ласка. Таня мусить обернутись. На стіл вивалюється порцеляна, кришталь, срібло, найкращі серветки. Стіл мусить сяяти всіма барвами веселки. І страви мусять бути до всього допасовані. Не кишка і не смажена капуста, а смажені кури зі сметановою підливою, а курячий бульйон, а десерти і компоти, а кава, торти і свіжі овочі. І п’ється при тому також не самогон, навіть заправлений, навіть "первак", а вино — добре, справжнє кримське, з-перед війни старанно бережене для виняткових подій у житті хутора.
Це виняткове завдання в теперішні дні. Виняткове і майже непосильне, але воно виконане. Татяна вривається до кухні, мов чудова буря. Вона лишає всіх — їх там досить, вона біжить до вітальні. Так. Стіл — великий, гордий і блискучий. Струнко стоять порцеляна і кришталь, ніжно, делікатно лежать згорнуті білі серветки, рівно, мов під шнурок, стоять темно-вишневі стільці. Раз, два, три... дванадцять… Гаразд! Дванадцять кувертів, як шроту. За всім стоїть Омелянчиха і скромно посміхається тонкими, зморщеними устами. Вона вже, Богу дякувати, дещо на своєму віці бачила. Знає, як, що і до чого…
А гості, як гості.. Вони вистояли в церкві, вони довго і старанно молились і ще більше гуторили. Знана недільна втома і знаний голод — здоровий і міцний, мов добрий напій, від якого крутиться голова і болить шкура, їх настрій знаний — швидше до чарки горілки, до шматка ковбаси і чорного хліба — випити і закусити, раз, другий, третій, щоб одразу зашуміло в мозку, щоб по всьому тілу розлилося п’янюче тепло, щоб захотілося ще більше все те, що стоїть, поїдати, поїдати і смакувати…
Так воно і є. Особливо молоді мужчини дуже ретельно пильнують тих добрих звичок. Вони входять з дамами, вони їх роздягають, розсаджують, цілують в ручку, нахиляються, відхиляються, але разом з тим то один, то другий підходить до буфету, де окремо стоять кусник порядної шинки, кілька покраяних огірків, пара кілець ковбаски, а найголовніше — карафа, майже сулія, товста, висока і простора, а в ній — так, наполовину — звичайна, біла, чиста… І кілька великих, гранчастих чарок біля неї. Це, так би мовити, для мужчин… Окремо. Це їх, і дами тут не можуть нічого вдіяти… І коли Сопрон Григорович поклонився раз, другий і третій цій карафці, він вертається до дам з такою палкою усмішкою, що направду можна в ній розтопитися. Те саме стосується і до Петра Григоровича, і до Водяного, і навіть Івана Григоровича. Микола Степанович і Афоген Васильович також не відважуються порушити цієї благородної звички предків. І треба віддати справедливість, Афоген Васильович гідно і солідно виконав традиційний, предківський заповіт. Випив раз, крякнув, похвалив. Випив другий, мотнув головою. Випив третій, не випустив ніякого звука, сягнув по шматок ковбаси з огірком, заповнив старанно рот і промимрив: — Да. Здорово! — і тільки відійшовши до мужчин, що купчились у вітальні біля дам, він уже заговорив (звичайно, не для дам): — І от ті сучі сини, українці, хочуть нам забрати нашу прекрасну руську традицію…