— Ну…
— Вона мені також подобається, і я буду вдоволений, коли вона стане моєю братовою. Це саме каже Петро. Я подбаю, щоб думки всіх нас були узгіднені.
— Дякую, Андрію. А що батько? Не знаєш?
— Я знаю добре нашого батька. Він ще ніколи не пробував перечити нам. Зрештою, чого власне йому перечити? А тепер так: я беру Михайла, йду з ним кудись надвір, а ти тим часом поговориш з Васильком. Я його тобі пішлю..
Андрій одразу встав і вийшов. Іван залишився сам і відчув цілком виразно непереможний вплив і логіку постави брата. За хвилинку з шумом угнався до кімнати Василько. — Тату! Що?
Іван не встиг підготовитись. Він на хвилинку розгубився, але це тривало момент, одну мить. Він обняв сина, сидячи на стільці, Василько стояв у нього між коліньми. — Який ти вже великий! — сказав Іван. — І міцний. Ти будеш військовим?
— Ні. Я буду математиком.
— Ти любиш математику. Це дуже добре. Пішлю тебе на математичний факультет?
— До Німеччини?
— Можливо, і до Німеччини.
— Чому… Я поїду. Тату? А чи не хотів би ти одружитись? Дуже несподіваний запит. Іван зовсім не приготований на нього, і його обличчя ще згустило барву. Він міцно пригорнув до себе Василька, мовчки нахилився і поцілував сина в чоло. Василько так само мовчки горнувся до грудей батька, і коли пройшло перше замішання, вони подивились один одному в очі мирним, теплим поглядом.
— Тату, — сказав обережно Василько. — Панна Мар’яна… Я вже її… також люблю.
При цьому його погляд піднявся, і він побачив усміхнене, повне, здорове обличчя своєї матері. Очі його стали вогкими. Іван помітив це і встав.
— Ходім, Васильку, — сказав він, і вони обидва, зворушені і поважні, вийшли. Скрізь були люди. Вони пішли на кухню, до сіней, надвір. Там через перелаз Андрій і Михайло завзято бились сніговими кулями. Михайло пищав і кричав, весь червоний, розпалений боротьбою.
Василько крикнув: — Тату! Ура! — і також кинувся на Андрія.
— Е, ні! Стоп. Вас уже два! — кричить Андрій, весь закиданий снігом.
— Тату! — гукає Василько. — Поможи йому!
— Як? Їх два? — викрикнув Михайло, потім щось передумав: — Добре! Ура! — і кинувся на Івана. Іван змушений захищатись. Хлопці меткіші, пружніші. Кулі снігу полетіли на Андрія й Івана. Іван не встигає нахилятися, але в ньому прокидається азарт гри, йому дуже весело, чує себе дуже легким і молодим. Його малий син з такою легкістю допоміг йому рішити одне з тяжких завдань, і він тепер для нього подвійно милий.
— Ану, ану! Хто кого! — чують зненацька розвойовані завзятці голос старого Григора. Всі оглянулись. Григор сидить у залубнях і з усмішкою дивиться на своїх синів та внуків. Він тільки що в’їхав на подвір’я, повертаючися з церкви. Спокійний. мішкуватий кінь повільною ходою, як це любить Григор (без спіху і без вибриків), дійшов до свого знаного місця перед конюшнею і став. Василько і Михайло відразу залишають гру і кидаються до діда. — А-а-а! О-о-о! — дзвенять їх яскраві голоси. Вони вже в залубнях, вони вже готові їхати далі. — Ні, хлопці! Ми тепер випряжемо гнідого. Поїдемо другим разом, — каже старий і повільно вилазить із саней. — А ти, Іване, післав уже за канівцями? — питає він в Івана, що підійшов і розпрягає коня.
— Ще ні.
— Вже час. На першу мають бути тут. Андрію! Поможи там Дмитрові…
Старий повільно пішов до хати. Іван випряг коня, Андрій почав лаштувати дві нові запряжки. Появився Дмитро і Корній. По короткому часі двоє саней виїхало з двору напрямком на Канів. Коні оздоблені балабонами. Це вже подбав Андрій, що не поділяє дідової скромності і не відмовляється від деякої виставності.
Іван і Андрій вештаються по подвір’ю.
— Ти, певно, говорив з Васильком? — між іншим питає Іван.
— Спитай краще Таню, — каже Андрій.
Іван вдоволений. Йому хочеться чимсь висловити це своє відмолоджуюче почуття. Він стає помітно рухливішим, кидає жарти.
— А ти знаєш… — каже він до Андрія. — Оля все-таки дуже ефектна.
— Без сумніву. Це малий чорт у спідниці, — відповідає Андрій. — Вона за всяку ціну хоче бути оригінальною.
— До певної міри вона такою є.
— Так. Вона цікава. Одна з тих панн, що появляються в нашій країні, щоб давати їй вислів. Подумаєш, іноді в глухій провінції, в родині якого-небудь лікаря-провінціала росте щось виразно свіже, бистре, соковите. Такий прекрасний шматок людини жіночої статі. Я не дивуюся, що Микола Степанович трохи гордий цією расовою жіночкою. М’якість Марії Олександрівни і темперамент Миколи Степановича, плюс клімат нашого життя — це рівняється: Оля. Оля! Оля! Ля! Ля!.. Ля!.. Але, Іване! — продовжує Андрій, бо вичуває, що це — не та основна тема, якою хоче зайнятись Іван. — Мар’яна перевищує Ольгу під кожним оглядом. — Андрій поглянув на Івана. — Ми вже вчора говорили. Барва її волосся, очей… Мідь чи бронза? Романтика. Це прекрасно. Ти мусиш, Іване, обов’язково ввести цю жінку в нашу родину. Наша мама, наскільки нам дано про неї судити, була винятково такою людиною. Маруся натомість дещо зменшувала ці якості, але Мар’яна повинна дати нам новий заряд. Я не беру це тільки як біологію. Прошу мене так розуміти. Я думаю передовсім про духовність, про естетику. Маю на увазі наші ідеальні вартості. Ми — родина мистецтва у всьому. Навіть у твоєму господарстві спостережливе око помітить мистецтво. А Сопрон? Чи ж це не аристократ у ролі машиніста?
— Не знаю, Андрію… Він все-таки тратить інстинкт нашого роду.
— А… Це зумовлене модою. Машиніст… Це смішно, але у нас чомусь витворилось поняття, що машиністи, люди техніки, мусять обов’язково бути початком деградації в бік пролетарства. Чому це — не розберу. Така чудова роля — механіка, мудрість, ціла філософія матерії і одночасно — злиденне пролетарство. Я маю на увазі пролетарство духове. Мені просто, Іване, видається, що пролетар — це передовсім дегенерація. Дегенерація низів і так само дегенерація аристократії — інтелігентщина. Треба направду дивуватися, що як тільки здоровий, розумний, повнокровний мужик сяде на машину, він одразу починає дуріти, ніби замотиличина вівця. А все тому, що ті ідіоти нагорі (ти вибач мені за вислів), ті огидні відпадки інтелігентщини, що звуть себе Кропоткіними, витворюють той мерзенний клімат. Дурні! Екстракт дурнів! Вони не знають сенсу життя, їм перевернулись догори ногами мозки. Я бачив таких інтелігентів, тих так званих соціалістів… Маєш — маленька копія — Микола Степанович. Це… це… це, скажу тобі, люди просто струхлявілі. Розбиті своєрідним паралічем. У них заражена кров. Вони втратили ясність погляду на речі… На намацальні речі… На безперечну очевидність.