Не всі розуміли, де то і як то випустили того Петлюру, але не хотіли розводити теми.
Збоку, благорозсудливо і благопристойно, не втручаючись особливо до розмови, сидів і курив цигарку капітан Водяний, Його бистрі чорні очі пильно вдивлялися в обличчя кожного розмовця. Ніхто не звертав на нього особливої уваги, хоча саме він належав до тих, хто "все знає і все сам бачив", бо ще недавно був у Петрограді і служив чи не в самому Волинському полку Гвардії, що саме революцію заварював. За ним гналися десь там, над Невою, матроси і, приставивши до носа бравнінґ, здирали з нього його капітанські погони, а на додаток до цього, як нагороду за свої труди, звільнили його від золотого годинника. Це був перший, можна сказати, хрещеник революції, перша риска рівняння, а він сидить мовчазний, мов риба, майже байдужий, гордий і недоступний. І ніхто ще не може сказати, що саме діється в його буйній, міцно замкнутій душі.
Таня перша звернулась до нього. Мовляв, приятель і друг, а мовчить.
— А ось ви, Миколо Івановичу, так і не висловили своєї думки, — сказала зачіпно вона, голови повернулися в бік Миколи Івановича. Його кострубате, дещо монгольське, мужнє й виразне обличчя опинилося в центрі зору тузеня очей.
Капітан перш за все посміхнувся. Докладніше — його широкий з тонкими губами і чорними короткими вусами рот зробив не менш широку й тонку усмішку.
— По-моєму, друзі, щоб "музикантом бить, так надобно уменьє", як казав один соловей одним музикантам. А я належу до тих, що такого "уменья" якраз не посідають. Знаю, чого вчили: командувати, маршувати, стріляти. Але революцію робити наше прекрасне "атєчество" нас не вчило. У моїх ухах все звучать знані столипінські слова: "Вам, ґаспада, нужни бальшіє патрясєнія, а нам — бальшая Расія". І коли почали полювати на "пагончікі", і коли мені за них давали нюхати револьвера, я їх зняв і віддав. Нате і тіштеся. З цього часу я перестав бути "русскім офіцером". Дуже-бо російський народ не злюбив своїх російських погонів, а моєму другові, що не досить зрозумів свій чудовий народ і пробував обстоювати честь російського офіцера, зняли також "пагончікі", але разом з його власною шкірою під ними. І сьогодні я вже ясно знаю: "бальшіє патрясєнія началісь".
Слова ці впали, можна сказати, несподівано. Всі замовкли. Водяний вийняв цигарничку з тонкими, довгими папіросами і звернувся до Тані: — Дозволите?
— Дякую, — каже Таня. — Я вже давно не курю.
І оді він подав цигарничку мужчинам, але всі, за винятком Сопрона, також відмовились. Водяний закурив сам. Цигарка в його устах стреміла звично й допасовано. Пальці правої його руки енергійно робили своє діло. Дим пружною струмкою виривався з-під його вусів.
З мови Водяного всі зрозуміли, що ніхто з них не знає, що саме тепер діється, чого вони всі разом і кожний, зокрема, хочуть, до чого, властиво, воно йде. Розгортається і набирає розгону страшна, незбагнута сила, без початку і кінця, без напрямку і без завдання. Темнота, що розправляє чорні крила над всесвітом і готова його закрити від обличчя сонця.
Це відчування виразно торкнуло уяву більшості присутніх, а дехто з них чітко, майже намацально вичув приявність суті того, що діється. Щоб затерти це вражіння, змінили мову. Старий казав, що все ще добре, що війна скінчилась, що колотнеча мине і люди підуть своєю дорогою. Іван оповів про свою одіссею. Всі слухали про чужу і далеку країну, про її звички і порядки. Видавалося, що це було незмірно далеко, можливо, навіть далі, ніж Сибір, а в кожному разі той світ був зовсім інший і відмінний.
Появився ще раз Василько. Він уже зовсім переодягнений, має на собі новин матроський костюмчик, якого він уже давно не вдягав, щоки його розчервонілись, очі горять і сяють. Мар’яна встала і взяла Василька за руку.
— Ну, Васильку? Тішишся?
Василько ніяковіє, а дядько Петро йому помагає:
— Стріляти вмієш?
— Певно, — відповідає Василько.
— Ось як приїде Михайло… той тебе дечого навчить. А як там Афоген Васильович? Ще живий і здоровий? — питає далі дядько Петро.
— Мгу, — підтверджує Василько. Всі зацікавлені.
— А направду, як там наш хоробрий Афоген Васильович? — питає піднесено Іван.
— Завжди той самий, — каже Мар’яна. — Незмінний, твердий, точний. Заходить інколи до нас і каже до батька: "Миколо Степановичу! Посудіть самі. Як можу викладати історію Греції малоросійським язиком. Мені вже скоро шість десятків буде". Плаче! Плаче старий! А тепер у нас новий комісар — самостійник страшний. Якийсь студент.
— Як то? То й тут уже по-українськи? — дивується Іван.
— Ще тільки українська мова, — каже Василько. — І то хлопці не хтять.
Сопрон відвертається, старий мовчить і посміхається, Петро міркує. Капітан Водяний штивно тримає голову і також посміхається. Його ще не приношений офіцерський мундир лежить на ньому певно й гідно. Масивні, золочені, з двоголовими орлами ґудзики всі на своїх місцях. Бракує тільки злощасних погонів, які втратив там, разом з золотим годинником.
Міцні, барчисті люди, кроєні з доброго матеріалу, не дуже плекані, але роблені рукою майстра, що знає своє ремесло. Кожний з них творить заокруглену цілість. Навіть не можна напевно сказати, що Петро є рідний брат Сопрона — такі вони різні, і тільки досвідчене око помітить між ними багато спільного. Вони однаково нахиляють голову, руки їх при розмові роблять подібні рухи, те саме помітне в модуляції їх мови, співу, кашлю. Здається, ті люди росли в різних земних широтах і зріли в різних температурах. Такі у них різні погляди, смаки і вподобання. Але все-таки вони походять з одного кореня. Вони тільки постійно розходились по різних місцях, жили один від одного далеко, знаходились у відмінних середовищах.
І ось вони знов разом. Надворі дощ і революція, але тут у них ясно, тепло й приємно. Зі стін дивляться на них картини, портрети, звичні, знані, свої речі. Всі кімнати заповнені мистецькими речами. Про це подбав Петро, що є професором Київської художньої академії. Тут цілі збірки праць його самого, його товаришів і його учнів. Є тут і речі видатні. Ось шкіц Рєпіна, що, мандруючи по Дніпру, побував у так званій Лісничівці графа Демідова, а також у Морозів. Є тут Сєров, Їжакевич, Красіцький. Там, у кабінеті Івана, над столом портрет покійної жінки Іванової Марусі — у барвистій плахті, з вінком на голові.