Природа часто міняє своє обличчя. Перед Різдвом були морози, було ясно, іскрився сніг, потім повіяли західні кам’яно-холодні вітри, ніби вони вирвалися з вогкого, вкритого льодом підземелля. Під Новий рік посипали сніги, ніби з якої торби. А далі знов морози, але вже матові, з сірим, легким туманом, часто з інеєм та ожеледдю. Потім туман та вогкість, та одлига, щоб на саму масницю перейти в несподівану весну.
Простір України — від поліських боліт і до Чорного моря, від Дону і геньтуди, за Карпати, — обнятий своєрідним настроєм. Поїзди ходять мляво, п’яно, без напрямків і порядку. Села грузнуть вечорами у сірій півтьмі, які тягнуться довго, вперто і докучливо. В цій півтьмі постійно вештаються незнані люди з зачовганими, мов картопля, обличчями, у соляних кожушках. І там, де вони побувають, — там дядьки, що сходяться вечорами до одного з сусідів, ведуть приблизно таку розмову: — А! Петлюра! Вже він вам напетлює.
Будеш їсти, — закидає зачухраний, у вибійчаних штанях, старий дядько Оксентій. А другий з півтемного кінця довго ворушиться і піддає: — Он, кажуть, будуть мобілізацію робить. — Що? — підносить голову ще одна тінь. — А попід ребрами його не змобілізує? — А один з мудрих глибокодумно розважає: — Он у мене був один учора, так той тобі так і казав: Петлюра, каже, йде з памєщиками.
— А що ви думаєте, — негайно підтримує його Оксентій. — Недурно він під мужиків підробляється. А от большовики кажуть: всьо ваше! І правильно! Рабочий клас! Що?
Такі вечірні розмови відбуваються по цілій Україні. Вони проходять у сірій півтьмі, облич тих людей не видно, вони кидають слова, що вириваються з темноти душевної. І внаслідок цього шумлять повстання: в Дермані на Волині, у Пашківцях на Поділлі, в Таращі на Київщині, в Кобеляках на Полтавщині… І так усе йде ланка за ланкою, а вже п’ятого лютого, наступаючи з півночі, командуючий росіянами, татарами, мадярами, китайцями і латишами Антонов займає Київ. Він іде лавою, він говорить усіма мовами; його бачить цілий світ, він визволяє, несе з собою "сліпучу правду", що звучить: "Мір хіжінам — война дворцам!".
У Лоханських і Морозів спішно готовляться до весілля. Вичувають, що Антонов може їм перешкодити, і тому квапляться. Ніхто нічого не казав, але всі потайки, боячись власного розуму, відгонили настирливість думок проте, що буде. Десь там комусь "казали люди", що Лєнін-Троцький не тільки "все дають", але "все беруть". Ті, що могли тільки "все брати", мовчки погоджувались, але дещо інше міркували ті, що мусили "все дати". І ще казали ці останні: — Цікаво, трясця в ребра його матері, що то вони будуть "давати", як усе "заберуть"? — Але ця філософія природою своєю була менш приступна до дверей людського розуму, і тому вона лишилась поза їх порогами.
Весілля — на досяг руки. Мар’яна остаточно приміряє своє атласове, кремово-білої барви вінчальне убрання. Лежать у дівочій веляни[34] і віночки, біліють ясністю штучні лілеї, ягідки глоду і цвіт настурцій. У Морозів натомість наростають гори і моря — гори їжі і моря питва. Іван піддався пристрасті свого буйного щастя, і йому хотілось би, щоб усі, хто з ним, відчули те саме, що й він. Шкода тільки, що Київ мовчить. Чому не пише? Чому? Яке це весілля без Петра?
Про Андрія подбала Ольга, і тому було зайвим про його приїзд турбуватись. Вона писала: "Мій перснику! Не приїдеш — викреслю Тебе на віки вічні з мого теплого серця". Він писав: "Мене не пускає Малінін-Буренін, але як можна математику всіх віків заміняти за один момент побачення з тією, що має "тепле серце"? — Ольга поправилась: "Дурнику! Моє тепло тепліше від тепла сонця, і чому ти даремно мене мучиш?"
Він приїде! Він приїде! Але ось уже передодень весілля, а його все нема. Ольга бігає з кімнати до кімнати, мов миша, яку ганяють. Прийшли дружки — Тамари, Лари, Тані, скрізь атлас, білий віск, кадило, шум шовку, а "його" все нема. Мар’яна, мов богиня Діяна зі своїм луком, що на всі боки мече огненні стріли, а Ольга не знаходить місця, і нічого її не цікавить.
Але зовсім ввечері, в суботу. коли надворі "хоч око виколи", до заповненого вщерть мешкання Лоханських вступив молодий чоловік у темному плащі. — Андрій! — викрикнула першою Мар’яна, але це пішло луною, ніби в густому лісі, і Ольга, в найбільшій його гущавині, відразу почула звуки, вирвалася з дверей і закам’яніла. — Що? Ти приїхав? Нарешті! — нічого більше не сказала, кудись крізь задній ґанок побігла і що там робила — невідомо. Коли вернулась, мала дуже дивні очі.
— Я не могла інакше, Андрію, — казала вона пізніше. — Ти знаєш, як я чекала?
Було обмаль часу, але Мар’яна показала Андрієві свою сукню, свої віночки, її великі очі не дивились, а палали сяйвом. В її душі розгорнулися всі до цього часу таємні місця, і коли вона дивилась на атлас сукні, з неї відходили флюїди вінчальної сили.
Жінка, що завтра стає під вінець, наповняється чаром найсолодшої з розкошів душі і плоті. З нею минулої ночі говорив Гавриїл — і погляньте: вона погоджена, як кожна діва, що дістала мандат родити Емануїла.
Весілля не могло зістатись виключно справою двох родин. Події такого роду взагалі знаходять дуже чуйний відгук у серцях людей. Рідня — близька, дальня і найдальша — друзі, знайомі і навіть зовсім чужі переймаються справою, коли двоє людей різної статі рішаються бути "єдиними устами, єдиним серцем". Вінчання відбулося в соборі о годині шостій вечора. Вінчав старий отець протоієрей Методій. Світились обидва панікадила, і співав великий соборний хор. Церква повна цікавих. Мар’яна пишна, і під зливою світла здається, що вона окута сріблом — руки по лікті в білому. Іван натомість у чорному — фрак і лякеровані штиблети. Справа і зліва дружки — в білому, з квітами і свічами. Вінці тримали Андрій і Водяний. Ольга першою дружкою в Івана, Таня — у Мар’яни. Перша, у своєму серпані, виглядає майже визивно. Вона по-своєму також брала шлюб, і їй здавалось, що, крім неї і ще одної людини, в цьому просторі, перед обличчям святості, нікого більше немає. Таня висока, міцна — і у своєму білому убранні творить зразок доброти і спокою.
Мар’яна мовчазна, поважна, натхненна. її віночок на пишній, хвилястій, прикритій веляном косі промінює чистоту. Свічка білого воску, що горить у її правиці, освітлює цю чистоту і оповиває її прозорим, великої сили, теплом.