Підйом був теж досить крутий, але Стоун легко дерся вгору. Заважали мокрі штани, прилипали до ніг, та для такого здорового чоловіка це була просто дрібниця.
Він чомусь сподівався побачити дику, безлюдну пустелю, голі піски, де нічого не видко, хіба десь, може, який горбик у далечині. Він видерся на вершину, сподіваючись побачити саме таку картину. І враз упав долілиць. Бо просто під ним пролягала дорога, далі здіймався порослий лісом крутий схил, а ще далі лежала велика зелена рівнина з будинками, садами, городами, гаями, дорогами.
Потім він трохи звівся і обережно розглянувся. Побачив село, через яке протікав широкий потічок, що завертав біля підніжжя гори. Далі тягся морський берег. Неподалік — якийсь відгороджений прямокутник. Стоун здогадався, що то аеродром. Він кілька хвилин зосереджено думав. Потім переборов хвилювання, що охопило його, коли він побачив аеродром. Він рушив уперед, раз у раз озираючись. Йому хотілося узнати, що там, на високому краю скелі, яка нависла над затокою. Став підніматися пологим скелястим схилом, продираючись крізь низький чагарник.
Він побачив перед собою вершину піщаного горба навпроти моря. Побачив гірський схил, порослий молодняком. І просто перед собою чотирисантиметровий бофорс. Лафет гармати був прикритий мішками з піском, але довге дуло стирчало назовні. Він швидко озирнувся назад, на бухту. Човен, що лежав на піску, видно було тільки з одного боку. Але обслуга бофор-са, мабуть, бачила його всього. Потім, знову глянувши вперед, він побачив біля прикритої мішками гармати зелені двоспальні намети, розвішане на дере: вах манаття, довгі ящики з боеприпасами.
Стоун обережно приглядався, він за вдачею був обережною людиною. Він ніколи ні поспішав, ні боявся. Усміхнувся спокійною, живою усмішкою. Подумав, як усе це неймовірно безглуздо — і те, що треба ховатися, падати на пісок. І те, що взагалі він опинився тут. І сам він, рудий велетень із розкудланою рудою бородою, весь укритий шаром солі. А німці сплять за бофорсом.
Він не відчував ні страху, ні безпосередньої загрози. Цей лагідний чоловік бажав тільки одного: щоб нікуди не поспішати. Щоб рухатися спокійно, без поспіху.
Стоун знову подивився на аеродром Тімбакі. Звідти їм небезпека не загрожувала. А от оцей бофорс! Хоч би тільки Ніс і Берк не додумались підійти до човна.
Він легко й упевнено спустився схилом до бухти. Коли вийшов на берег, то побачив, що Берк і Ніс оглядають човен.
— Там, угорі, бофорс,— неголосно сказав він.— Вас можуть побачити.
Він почекав на них біля печери, де вони спали. Коли вони підійшли, він розповів про бофорс, аеродром і село.
— У вашого приятеля знайдеться ще один човен? — насмішкувато спитав Берк у Ніса.
— Увечері ми полагодимо свій,— сказав Ніс.— Нам треба було б підтягти його вище.
— А він дуже пошкоджений? — поцікавився Стоун.
— Пусте. Зірвало два малі передні вітрила. Можна обійтися без них.
— А ще що треба лагодити?
— Гафель. Це неважко.
— А може, ввечері все-таки вийдемо, а лагодити будемо десь далі? — сказав Берк.
— В такий шторм виходити в море не можна. Він ще не зовсім ущух.
Берк не став сперечатися, бо в цій справі визнавав авторитет Ніса. Він би в цьому не зізнався, але завдяки рішучості та чіткості думок грека його зневажливе ставлення до нього швидко зникало. Вони посідали долі у мілкій вогкій печері. Всі троє поскидали мокру одежу й розстелили її на піску проти сонця.
— То, мабуть, був тайфун,— мовив Берк, маючи на увазі бурю.
— То був мельтемі,— відповів Ніс.
— А він не повернеться?
Стоун зволожував губи, вичавлюючи воду з бурдюка.
— Ні. Він уже вщух. Ви читали житія святих?
• Стоун і Берн глянули на Ніса. Обидва вони навіть н
• Тепер від Ніса залежало багато.
• Коли Стоун подав йому руку, помагаючи вилізти і на
1
Моторні човни (гр.).
Стоун і Берн глянули на Ніса. Обидва вони навіть не припускали, що він віруючий.
— То й що? По-вашому, в цьому винні святі?
Стоун чекав від Берка цього іронічного запитання.
— Та ні. Я маю на увазі легенду про Евроклідо-на. Там розповідається, що святий Павло теж попав був у таку бурю.
— В таку саму? Ну, тоді ми в лапах у сатани,— так само іронічно сказав Берк.
— Це був мельтемі, а то — просто легенда.
Ніс припинив цю розмову й заходився скидати свої приношені армійські чоботи. Ці чоботи за їхню погану якість греки прозвали метаксистськими. Нісо-ві чоботи були геть мокрі. Його чорну борідку й чуприну вкрив густий білий шар середземноморської солі. Тільки в Берка на його ріденькому м'якому волоссі й такій самій ріденькій бороді солі не було.
Вдень вітер стих, потеплішало, вони дожидали ночі. Стоун, перед очима якого стояв бофорс, більше ніж інші чекав, що їх ось-ось знайдуть. Усі троє напружено ждали, поки смеркне.
Коли нарешті зовсім споночіло, вони рушили до човна. Спочатку підтягли його ще вище. Потім Ніс, розмовляючи сам із собою по-грецьки, заходився шукати уламки скоб та уривки тросів. Усе це він робив сам, а Стоун і Берк мусили тільки пересувати, піднімати й тримати. Цілу ніч він сплітав кінці тросів. Він не робив тимчасових вузлів. Він розпускав вірьовку й сплітав знову. Розплутав порваного стакселя й зробив з вірьовки ще один фал для грота. Зірвав подертий клівер, а вірьовку використав, щоб замінити порвані ванти, які не можна було полагодити. Він працював навпомацки (місяць зійшов, але світла було мало), вправно, спритно: усі його навики відразу поновилися, хоч уже й минуло три роки відтоді, як він займався цією справою, три роки, що їх він відсидів у Ларіссі.
Вдень вони спали. Прокидалися тільки, щоб послухати море та подивитись, яке воно. Чекали, поки воно стихне. Наступної ночі Ніс перевірив оснащення, підняв гафель, поставив клівери, які заляскали на свіжому повітрі, і Бернові довелося їх згорнути й підв'язати. Ніс працював аж до світанку. Вранці човен був готовий.
Але через бофорс вони могли вирушити тільки вночі, тож іще один день грілися на сонці, дожидаючи темноти. Припікало, вітер майже вщух. Море ледь хвилювалося, й весь ранок вони безтурботно спали.
Пополудні на березі з'явилось одинадцятеро тотен-копфів. Тотенкопф, або Мертва голова,— дивізія в німецькій армії. В її солдатів на касках намальовано череп. Кілька підрозділів цієї дивізії стояло в районі Тімбакі. Ці одинадцятеро німців зійшли пологим схилом скелі на твердий прибережний пісок. Щось змусило Ніса, що дрімав при вході до їхньої неглибокої печери, повернутися й виглянути.