— Не розумію. От коли за них візьмуться німці, тоді їм буде не з медом. Безглуздо виявляти добрість там, де інші жорстокі.
— На мене не розраховуйте.
— Гаразд, чорт забирай, то хоч вернімося туди. Може, вони нам підкажуть, де ще можна дістати човен. Може, пересидимо у них.
Запала довга мовчанка.
— Та воно ніби й можна,— повільно й невпевнено сказав Нісові Стоун.
Ніс здвигнув плечима. Вибору не було. Він це бачив і сам не міг нічого запропонувати. Він розумів цих двох, а от вони його не розуміли, коли йшлося про човен. Взяти один човен чи два в такому селі, як Сірнос,— велика різниця. Але ні до чого бути добрим там, де залізноголові поводяться жорстоко — тут Берк правду каже.
— Коли ллється кров, треба або її пити, або вмерти,— тихо мовив він по-грецьки, повторюючи приказку так, як згадав.
— Що? — спитав Берк.
— Та це я по-грецьки.
— То ви йдете? — рішуче спитав Берк.
Ніс знову здвигнув плечима.
— Я йду. Але човна не проситиму.
— Гаразд. Тоді ходімо,— сказав Берк і нетерпляче рушив уперед, ніби боявся, що вони передумають.
Розділ одинадцятий
їх повів Стоун. Хоч їхній шлях вів по велелюдній Мессарській рівнині, він сказав, що тепер вони йтимуть вдень і вночі. Вдень вони спинялися тільки тоді, коли йти було справді небезпечно. Вночі зовсім не спинялися. Інтуїція гіе підводила Стоуна. Точно орієнтуючись, він жодного разу не помилився, хоч здебільшого місцевість була незнайома.
Нарешті вони перетнули Мессару й повернули на північ, у тінь Іди. Йшли у напрямку Спадиного села. У невеликі гірські села вони заходили навіть удень.
Якось вони зайшли в село Сарос, яке було більше за інші. У ньому була кав'ярня. Вони схаменулись надто пізно. Не звернули уваги на те, що це велике село. Кав'ярня була лихим знаком. Бо кав'ярні траплялись тільки у великих селах. А у великих селах звичайно стояли й залізноголові.
Вони обережно йшли кам'янистою вулицею. Але найбільше все ускладнилось, коли вони наткнулись на перукаря. Вони побачили його на вулиці, він голив голову дебелому крітянинові в білій сорочці.
— Саме це мені й треба,— сказав Берк товаришам.
Він говорив тихо, перукар був уже близько. Крітя-нин сидів у кріслі, поставленому на веранді, а перукар милив йому однією рукою голову, а другою голив,
— Ну, то як? — спитав Берк.
— Щодо цього? — озвався Стоун, погладжуючи бороду.— Я б ризикнув.
— А платити чим ви будете? — спитав Ніс.
— Поголить бороди, тоді й побалакаємо,— відповів Берк.
— Може, він нам позичить бритву? — сказав Стоун.
— Сумніваюсь,— уїдливо відповів Ніс.
— Запропонуймо йому родзинок,— сказав Стоун.
— Хочете зразу викрити себе?
— Ет, спробуймо,— з усмішкою мовив Стоун.—-Що буде, те й буде.
— Гаразд,— відповів Ніс.— Я спробую йому пояснити.
— Що пояснити? — хрипким шепотом швидко спитав Берк.
— Що треба,— сказав Ніс.
Колись був севільський цирульник; цирульник Гіббонс, котрий відрізав голови сімнадцятьом клієнтам ; цирульник — король Алжіру; а це був просто перукар, а перед ним стояло три чоловіки. Один рудий, високий, справжній велетень, з квадратним обличчям. Другий — Маленький, з цупкою бородою, яку .не візьме жодна бритва. Третій — широкий, майже круглий, не борода, а саме тобі задоволення — і ріденька, й м'яка.
— Калімера,— сказав Ніс.
— Калімера,— відповів перукар. Він був в окулярах з овальними скельцями й скидався на сфакійсько-го селянина. На Кріті перукар — це вічний мандрівник. Це найбільш непосидюча і неспокійна людина.
Помовчали. Перукар старанно голив чоловіка в білій сорочці, відтягуючи шкіру.
— Фос? — спитав він, що означало: "Ви ба
жаєте?"
— Так,— відповів Ніс.— Ми бажаємо поголитись.
— Зараз. Я вже майже скінчив,— сказав перукар.
Він знов намилив голий череп старого в білій сорочці. У нього була широка англійська бритва, якою він легко водив по голові. Троє стояли мовчки, дивлячись, як він працює. Він упорався з головою, поголив щоки, потилицю й двічі пройшов підборіддя. Потім витер об долоню бритву, склав її й заховав у парусиновий футляр. Ще раз провів рукою по голові старого й сказав, що все готово.
Старий у білій сорочці встав, позираючи на трьох чоловіків. Провів рукою по голові. Потім, понишпоривши в маленькому гаманці з гудзиком, дістав кілька жовтих монеток — драхм. Постояв хвильку й зайшов до кав'ярні.
— Ми з Дікте,— чемно сказав Ніс.
— А на Ласіті вже немає снігу?
— Немає.— І додав: —У нас немає дрібних грошей.
— І нічого немає?
— Є торбинка родзинок.
і— Хочете поголитись усі троє?
■— Так.
— Де родзинки?
Ніс не міг спитати Стоуна по-англійськи. А торбинка висіла в Стоуна на поясі. Тож він засунув руку Стоунові під сорочку, намацав маленькі родзинки, потім кивнув Стоунові, і той зняв торбинку з пояса.
Перукар розв'язав шнурочок і заглянув усередину. Дістав одну родзинку й, розжувавши, ковтнув разом з насінням.
— На смак наче нжтаські.
— Вони з Ласіті, біля Кастеллі,— сказав Ніс.
— Усіх трьох? — повторив перукар, тримаючи торбинку.
Цього разу він спитав Стоуна й Берка, дивлячись просто на них. Дивився дуже пильно. Енгес Берк подумав: "Я співаю в опері, й мене ось-ось зженуть
свистом зі сцени".
— Вони мусульмани,— сказав Ніс, щоб пояснити, чому обидва мовчать, витріщивши очі.— Це дервіші. Розмовляють по-турецьки.
— Я їх якось бачив у Кастеллі,— сказав —перукар.
— Оцих?
— А вони скидають капелюха перед сонцем?
— Так.
— Тоді цих,— упевнено підтвердив перукар. Він тримав торбинку з родзинками, думав про цупку, мов дріт, бороду й усміхався до всіх трьох.
— Хай першим сідає рудий. Я його добре пам'ятаю. Гарно танцював військовий танок — піррихій.
Ніс показав Стоунові на стілець. Стоун сів і відчув, як сміт-вессон вперся йому в бік. Крісло з набитим травою сидінням прогнулося під його вагою. Перукар зняв свої овальні окуляри й витяг з футляра ножиці з тупими кінцями. Брав між пальці волосся й підстригав його. Так він пройшов голову й бороду. Стоун помітив у Берка на шиї під буркою особистий знак. Під жарким сонцем Берк обливався потом.
— Я завжди вважав, що вони божевільні,— сказав Нісові перукар.
— А це як на кого.
— А ти сам не мусульманин?
— По батькові — так. Але я прийняв віру матері.