Тут він стиснув кулаки й кинувся до мене. Собі на сором, я ухилився від удару й вибіг із камбуза. А що я мав робити? Насильство, саме тільки насильство панувало на цьому дикунському судні. Моральність була тут річ невідома. Уявіть собі людину звичайного зросту, кволу, з нерозвиненими м’язами, що жила собі досі тихим, спокійним життям і не звикла до насильства,— що вона мала робити? Не було рації заводитися з цими озвірілими істотами,— то було б однаково, що ставати перед розлютованим бугаєм.
Так я думав у ту хвилину, відчуваючи потребу виправдатися перед самим собою. Але це виправдання не заспокоїло мене. Навіть тепер я не можу спокійно оглянутися назад: кожного разу, згадуючи ті події, я відчуваю своє приниження. Становище було таке, що справді виходило із звичайних рамок і вимагало чогось іншого, ніж холодна зважливість розуму. Правда, з погляду формальної логіки я не мав чого соромитись; і все ж на згадку про ті події мені стає соромно за ображену й заплямовану людську мою гідність.
Та все це ні до чого. Я так хутко тікав з камбуза, що в мене прикро заболіло коліно, і я безпорадно впав на палубу. Але кок і не думав гнатися за мною.
— Ач, як дременув, ач як! — чув я за собою його голос.— І це з хворою ногою! Ходи назад, бідний мазунчику! Годі, я вже тебе не чіпатиму.
Я повернувся і взявся до роботи; на цьому справа й закінчилася, проте тільки тим часом. О сьомій годині я подав сніданок у кают-компанію. Шторм, видно, стих уночі, але море ще дуже хвилювало й вітер був досить свіжий. Вітрила поставлено було ще за попередньої вахти, і "Привид" швидко мчав на всіх вітрилах, опріч двох топселів і бом-клівера. Як я чув з розмов, ці троє вітрил мали поставити зараз же по сніданку. Я дізнався, що Вовк Ларсен хотів якнайкраще використати шторм, який гнав нас на південний захід, до тієї частини океану, де можна скористатись північно-східним пасатом. То вже був цілком надійний вітер, і під ним капітан сподівався пройти більшу частину дороги до Японії: спуститись на південь до тропіків, а тоді, досягши узбережжя Азії, повернути знову на північ.
Після сніданку я мав ще одну неприємну пригоду. Поперемивавши посуд, я вигріб із пічки попіл і поніс на палубу викинути в море. Вовк Ларсен і Гендерсон стояли поблизу штурвального колеса й про щось розмовляли. За штурвалом був матрос, Джонсон. Прямуючи до навітряного борту, я помітив, що він раптом шарпнув головою. Я помилково подумав, що то він пізнав мене і привітався. Насправді ж він хотів попередити мене, щоб я не кидав попелу проти вітру. Не вбачаючи в цьому ніякого лиха, я поминув Вовка Ларсена й мисливця і висипав попіл за борт. Вітер поніс його назад, і не тільки на мене, але й на Гендерсона та на капітана. Ту ж мить Ларсен копнув мене ногою, як собаку. Я й не уявляв, що біль від удару може бути такий сильний. Я похитнувся і напівпритомний сперся на рубку. Все попливло в мене перед очима, мене занудило, і я насилу-насилу дотягся до борту. Але Вовк Ларсен не звертав уже уваги на мене. Він струсив попіл з одежі і провадив далі розмову з Гендерсоном. Йогансен, що побачив усе це з корми, послав двох матросів змити палубу.
Пізніше, того самого ранку, мене чекала зовсім інша несподіванка. За вказівкою кока я пішов до каюти Вовка Ларсена прибрати там і заслати койку. Біля стіни, в головах, була полиця з книжками. Глянувши, я здивувався, бо прочитав такі імена, як Шекспір, Теннісон, Едгар По і Де-Квінсі5. Були там також наукові праці і, зокрема, таких авторів, як Тіндаль, Проктор * і Дарвін. Були книжки і з астрономії та фізики. Крім того, я побачив "Міфічний вік" Булфінча *, "Історію англійської та американської літератури" Шоу, "Природничу історію" Джонсона у двох великих томах і кілька граматик — Меткафа, Ріда і Келога. Я аж осміхнувся, коли побачив примірник "Англійської мови для проповідників".
В моїй уяві ніяк не в’язалися ці книжки з особою власника, і я не міг не сумніватися, чи він їх читав. Але, прибираючи койку, я знайшов під укривалом том творів Браунінга в кембриджському виданні. Ларсен, певно, гортав його перед сном. Книжка була розкрита на вірші "На балконі", і я помітив, що деякі рядки підкреслено олівцем. Судно гойднулося, книжка впала з койки, і з неї вилетів клаптик паперу, весь розписаний якимись геометричними фігурами та підрахунками.
Отже, цей страшний чоловік не такий-то вже й дикун, попри всі свої брутальні вчинки. Він зробився для мене загадкою. Як один, так і другий бік його вдачі, взяті зокрема, були цілком зрозумілі, але сполучення їх зовсім збивало з пантелику. Я ще раніше завважив, що мова його досконала,— він зрідка тільки вживав який не зовсім поправний зворот. Звичайно, в розмові з матросами й мисливцями він, бувало, вдавався до морського жаргону, але з тих небагатьох слів, що він говорив до мене, мова його виглядала чистою й правильною.
Цей другий бік, який я відкрив у Вовкові Ларсені, дещо підбадьорив мене, і я зважився сказати йому, що в мене пропали гроші.
— Мене обікрадено,— звернувся я до нього трохи пізніше, коли він один прогулювався на кормі.
— Сер,— поправив він не різко, але твердо.
— Мене обікрадено, сер,— поправився я.
— Як це трапилося? — спитав він.
Тоді я розповів усе — як моя одіж сушилася в камбузі і як потім кок мене трохи не набив, коли я сказав йому про гроші.
Ларсен осміхнувся, вислухавши мов оповідання.
— Кок підлатався,— сказав він,— Та невже ви думаєте, що ваше мізерне життя не варте хоч би цих грошей? До того ж уважайте, що це вам наука. Згодом ви навчитеся, як берегти свої гроші. Я гадаю, досі за вас це робив ваш повірник.
Я відчував спокійний глум у його словах, але таки запитав:
— Як же мені їх повернути?
— Це вже ваша справа. Тут ви не маєте жодних повірників і мусите покладатись тільки на самого себе. Коли ви одержите який долар, тримайте його. Людина, що розкидає свої гроші, як от ви, заслужила того, щоб утратити їх. Крім того, на вашій совісті ще й гріх. Ви не мали права спокушати ближнього. А ви спокусили кока, і він не встояв. Ви піддали небезпеці його безсмертну душу. До речі, вірите ви в безсмертну душу?