Він замислено похитав головою.
— Мене часто, дуже часто бере сумнів щодо цінності розуму. У мріях, певно, більше реального задоволення. Чуттєва насолода повніша й триваліша за розумову, не кажучи вже про те, що за хвилини розумової насолоди ми завжди платимо чорною нудьгою. А чуттєва насолода тільки трохи притуплює наші почуття, і це скоро минає. О, як я заздрю вам!
Він раптом замовк, і на уста йому набіг знайомий глумливий усміх.
— Тільки майте на увазі, що я заздрю вам розумом, але не серцем. Це підказує мені мій розум. Заздрість — це витвір інтелекту. Я немов украй стомлена твереза людина, що дивиться на п’яного й шкодує, чому сама не п’яна.
— Або мудра людина, що дивиться на дурну і шкодує, чом вона сама не дурна,— засміявся я.
— Атож,— сказав він.— Ви двоє щасливих збанкрутілих дурнів. Ви не маєте фактів у гаманці.
— А проте витрачаємось так само щедро, як і ви,— докинула Мод Брустер.
— Ба й більше, бо це вам нічого не коштує.
— І ще тому, що ми позичаємо у вічності,— додала вона.
— Чи думаєте, що позичаєте. А втім, це однаково. Ви витрачаєте те, чого не маєте, а дістаєте затомість більше, ніж я, що витрачаю зароблене в поті чола.
— Чому ж ви не переведете свого капіталу в іншу валюту? — піддражнила його вона.
Він зиркнув на неї з якимось відблиском надії в очах, а потім гірко сказав:
— Запізно. Мені, либонь, і хотілося б, але я не можу. Мій гаман напхано старими грішми, і тут нічого не вдієш. Я не можу визнати цінності будь-якої іншої валюти, крім своєї.
Він замовк; погляд його байдуже ковзнув по її обличчю і загубився десь у морській далині. Його знову опала "чорна нудьга", і він аж тремтів. Він сам дорозумувався до неї, і тепер треба було сподіватися, що за годину-дві в ньому прокинеться чорт. Я згадав Чарлі Ферасета і зрозумів, що оця туга — то покара, яку матеріаліст мусить платити за свій матеріалізм.
РОЗДІЛ ХХV
— Ви були на палубі, містере Ван-Вейдене? — спитав мене Вовк Ларсен уранці за сніданком.— Як воно там?
— Досить ясно,— відповів я, глянувши на сніп сонячних променів, що падав відкритим люком до кают-компанії.— Легкий західний вітрець, що, здається, скоро подужчає, коли вірити Луїсові.
Він задоволено кивнув головою.
— А туман?
— Густі смуги на півночі і на північному заході.
Він знову кивнув головою, виказуючи навіть більше задоволення, ніж перше.
— А як "Македонія"?
— Не видно,— відповів я.
Його обличчя виразно спохмурніло, але я не міг збагнути, чим це він так розчарувався.
Та незабаром я все зрозумів.
— Дим на обрії! — почулося з палуби, і його обличчя знов ожило.
— Гаразд! — вигукнув він, зразу підвівся з-за столу і
пішов на палубу, а звідти в кубрик, де вперше після вигнання з кают-компанії снідали мисливці.
Мод Брустер і я ледве доторкнулися до їжі, що стояла перед нами, і, занепокоєні, мовчки перезиралися, прислухаючись до голосу Вовка Ларсена, який ми чули крізь переділку. Ларсен говорив довго, і кінець його промови всі привітали диким, радісним ревищем. Переділка була загруба, щоб нам розібрати його слова, але вони видимо справили велике враження на мисливців, бо радісний гомін не втихав.
На палубу, чутно було, висипали всі матроси і ладналися спускати шлюпки. Мод Брустер піднялася зі мною нагору, але я залишив її над краєм юта, де вона могла здалека стежити за всім. Матроси, певно, знали, що надумав капітан, бо працювали вельми завзято й хапливо. Мисливці вийшли гуртом на палубу, захопивши з собою дробовики, ящики з набоями і, що найдивніше, карабіни. Їх рідко брали в шлюпки, бо котики, підстрелені з далекої відстані, тонули ще перед тим, як шлюпка до них підпливала. Але сьогодні кожен мисливець ніс карабіна й великий запас набоїв. Я помітив, як вони задоволено осміхаються, поглядаючи на дим з "Македонії", що піднімався все вище й вище, наближаючись до нас із заходу.
Швидко спущено на воду всі п’ять шлюпок. Вони розійшлися віялом на північ, як і передоднем. Хвилину я зацікавлено стежив за ними, однак нічого незвичайного в їхній поведінці не помітив. Вони спускали вітрила, стріляли котиків, знову піднімали вітрила й пливли далі. "Македонія" зробила те саме: почала спускати свої шлюпки попереду і впоперек до нашого курсу, аби ще раз нас обчухрати. На чотирнадцять шлюпок, щоб зручно полювати, потрібен чималий простір, і пароплав, зайнявши всю нашу смугу, поплив далі в північно-східному напрямі, спускаючи дорогою решту шлюпок.
— Ну й що тепер? — спитав я Вовка Ларсена, не мігши довше стримувати свою цікавість.
— Не ваше діло,— відрубав він.— Скоро самі побачите. Краще он моліться, щоб був добрий вітер... А втім, я можу й сказати,— додав він за хвилину.— Я хочу дати братові скуштувати, що він сам наварив. Коротше, я сам хочу підвезти йому візка і, як пощастить, то зіпсувати йому не один день, а всю решту сезону.
— А як не пощастить? — спитав я.
— Шкода й гадки,— засміявся він.— Мусить пощастити, бо інакше ми пропали.
Тим часом він узяв стерно, а я пішов до матроського кубрика, де лежало двоє покалічених: Нільсон і Томас Магрідж. Нільсон тримався більш-менш бадьоро, бо його зламана нога добре зросталася, але кока напала безнадійна меланхолія, і мені було шкода бідолахи. Якимось дивом він був ще живий і чіплявся за життя. Жорстока дійсність обламала й обгризла його хирляве тіло з усіх боків, та іскра життя в ньому жевріла й досі яскраво.
— Тепер дуже гарно роблять протези. На протезі ви шкутильгатимете по корабельних камбузах поки віку вашого,— втішав я його.
Але він відповів мені поважно, ба навіть урочисто:
—Я не знаю, про які там протези ви кажете, містере Ван-Вейдене, але знаю, що поки цей кровопивець живий, я не зможу спокійно померти. Він не переживе мене. Він не має права жити. Як сказано у святому письмі: "І сконає він у муках". А я додам: амінь, і бодай . швидше!
Повернувшись на палубу, я побачив, що Вовк Ларсен однією рукою крутить штурвал, а в другій тримає ¡морський бінокль, вивчаючи розташування шлюпок і пильно стежачи за рухом "Македонії". Я помітив, що наші шлюпки привелися до вітру і звернули на кілька румбів до північного заходу, але ще не міг угадати, до чого ці маневри, бо поперед них ішло п’ять шлюпок з "Македонії", які теж узяли крутіше до вітру. Так вони поволі відходили на захід, віддаляючись від решти своїх шлюпок. Наші човни йшли не тільки під вітрилами, а ще й на веслах. Навіть мисливці гребли: у три пари весел вони швидко доганяли свого "ворога".