Було, певно, щось мелодраматичне і в моїй постаті, і в моєму голосі, бо Мод осміхнулася. Вона вміла дуже гостро оцінювати смішне, завжди неомильно бачила й відчувала фальш, хизування, претензійність. Це відбивалось і в її власній творчості, додавало їй гостроти й снаги. Серйозного критика, що має почуття гумору й силу вислову, світ завжди слухатиме. Отож її не можна було не слухати. Її почуття гумору було справді художнім почуттям міри.
— Я певна, що десь уже натрапляла на ці слова, в якійсь книжці,— прощебетала вона весело.
Я й сам був не позбавлений почуття міри, і самовпевненість моя враз зів’яла. Господар становища збентежився й відчув себе вкрай жалюгідним.
Вона враз простягла мені руку:
— Пробачте...
— Нічого, нічого,— видушив я з себе.— Так мені й треба. У мені таки багато школярського. А воно не завжди до речі, хоч нам таки справді доведеться обрубати снасті.
Якщо ви сядете зі мною в шлюпку, ми підпливемо до шхуни й розплутаємо їх.
— "Марсові — ножі у зуби й лізуть снасті обрубати",— процитувала вона, і до самого вечора ми весело працювали.
Мод утримувала шлюпку на місці, а я розплутував снасті. А яка там була плутанина! Фали, ванти, шкоти, нірали, штаги — все мокло у воді, і хвилі все поперекручували, попереплутували, збили клубком. Я намагавсь не різати більше, ніж необхідно, протягував довгі кінці попід гіками й щоглами, відв'язував фали й ванти, змотував їх бухтами на дні шлюпки, тоді знов розмотував, щоб протягти крізь вузол. Від цієї роботи я скоро вимок до рубця.
Вітрила доводилось обрізувати, а мокра парусина була дуже важка, і я просто надсаджувавсь. Та поки запала ніч, усі вітрила вже сохли, розстелені на березі. Закінчивши роботу, ми, стомлені й голодні, пішли вечеряти. Роботи було зроблено таки добрий шмат, хоч на перший погляд вона могла здатися й незначною.
Другого ранку я й моя вправна помічниця Мод спустилися в трюм шхуни, щоб очистити степси від уломлених шпорів щогл. Тільки-но розпочавши роботу, ми стукотом і грюкотом сполошили Вовка Ларсена.
— Гей, там, у трюмі! — гукнув він крізь відчинений люк.
Почувши його голос, Мод зразу підбігла до мене, ніби шукаючи захисту, і поки я розмовляв з Вовком Ларсеном, усе трималася за мою руку.
— Гей, там, на палубі! — відповів я.— Доброго ранку!
— Що ви робите там, у трюмі? — запитав він.— Хочете затопити мою шхуну?
— Якраз навпаки, підлагоджую її,— відказав я.
— Що ви там у біса лагодите? — знов запитав він трохи сторопіло.
— Та лаштуюся поставити щогли,— відповів я недбало, мовби то була найпростіша річ.
— Здається, Гампе, ви нарешті таки стали на власні ноги,— почули ми. Потім, хвильку помовчавши, він гукнув: — Слухайте, Гампе! Ви не можете робити цього.
— Чом не можу? Можу! — відповів я.— Вже й роблю.
— Але ж це моє судно, моя приватна власність. Що, як я не дозволю вам?
— Ви забуваєте,— відповів я,— що ви вже не найбільший шмат закваски. Колись ви були такий і могли мене з’їсти, як це ви любили казати. Але відтоді ви трохи поменшали, і тепер я можу з’їсти вас. Перекисла ваша закваска.
Він різко й прикро так засміявся.
— Я бачу, ви повернули мою філософію проти мене ж! Але глядіть, не помиліться, недооцінивши мене. Попереджаю вас задля вашого ж добра.
— Відколи це ви зробилися філантропом? — запитав я.— Мусите визнати, що, попереджаючи мене задля мого добра, ви непослідовні.
Не звертаючи уваги на мій сарказм, він сказав:
— А що коли я зараз закрию люк? Цього разу вам не пощастить обдурити мене, як тоді, в коморі.
— Вовку Ларсене,— відказав я суворо, вперше називаючи його на ймення.— Я нездатний застрелити безпорадну й безопірну людину, ви самі мені це довели, і я задоволений з цього, та й ви, либонь, теж. Але тепер я попереджую вас — не стільки для вашого добра, скільки для свого,— що застрелю вас ту саму мить, коли ви спробуєте чимсь нам зашкодити. Я можу вас застрелити хоч би й зараз, не сходячи навіть з місця; якщо маєте охоту, то, прошу, йдіть і закривайте люк.
— Ну, хай там як, а я забороняю вам, категорично забороняю займати мою шхуну.
— Що це ви, чоловіче! — відповів я докірливо.—Ви твердите, що це ваше судно, наче це дає вам якісь моральні права. А тим часом ви самі ніколи не зважали на моральні права інших людей. То невже ви гадаєте, що я зважатиму на ваші?
Я підійшов до люка, щоб побачити його ближче. Його обличчя не мало ніякого виразу й було зовсім не схоже на те, що я бачив останнього разу. Застиглий погляд незрячих очей ще й підсилював враження. Не дуже приємно було дивитись на таке обличчя.
— І вже ніхто, і навіть злидень Гамп, його не поважає,— глумливо промовив він.
Глум відчувався тільки в його голосі, а обличчя залишалося незворушне, без виразу, як і перше.
— Добридень, міс Брустер,— помовчавши, раптом сказав він.
Я здригнувся. Як він здогадався, що Мод тут? Вона ж навіть не поворухнулася. Невже він осліп не зовсім? А може, зір вертається до нього?
— Добридень, капітане Ларсене,—відповіла вона,— Як це ви дізнались, що я тут?
— Почув, як ви дихаєте. А Гамп має успіхи, правда?
— Не знаю,— відповіла вона, всміхаючись до мене.— Я ніколи не бачила його іншим.
— Варт було б побачити!
— Як на рекламі: препарат "Вовк Ларсен", приймати великими дозами. Містер Ван-Вейден до і після вживання,— пробурмотів я.
— Ще раз кажу вам, Гампе,— погрозливо промовив він,— краще не чіпайте моєї шхуни!
— А хіба вам не хочеться вибратися звідси так само, як і нам? — запитав я здивовано.
— Ні,— відказав він.— Я хочу тут померти.
— Ну, а ми не хочемо,— рішуче сказав я і знову зацюкав сокирою.
РОЗДІЛ XXXV
Другого дня, розчистивши степси і приготувавши все потрібне, ми заходились піднімати на шхуну обидві стеньги. Грот-стеньга була понад тридцять футів завдовжки, фор-стеньга майже тридцять; з них я й хотів зробити "ножиці". То була нелегка робота. Взявши ходовий кінець важких талів на брашпиль, а другий кінець накинувши на основу ґрот-стеньги, я почав крутити корбу брашпиля. Мод пильнувала, щоб линва рівно лягала на барабан, а вибраний кінець укладала бухтою.
Стеньга так легко пішла вгору, що ми дивом дивувались. Брашпиль був удосконаленої системи й давав дуже великий виграш на силі. Звичайно, те, що ми вигравала на силі, ми втрачали на відстані. У скільки разів брашпиль збільшував мою силу, у стільки ж разів збільшувалася довжина линви, яку я мусив вибрати. Линва ледь-ледь повзла через борт, і що вище піднімалася з води стеньга, то тяжче було крутити корбу.