Нараз Павлусь, як вітер, у світлицю ускочив.
— Гетьман! — і руками об поли вдарив.
— Що ти кажеш?
— Ясновельможний пан гетьман приїхати зводив.
— Як же це? Без сурм, без дзвонів?
— Мабуть, щоб вашої милості не тривожити. Власними очима бачив, як до двора ввійшли. Пан Войнаровський проводили їх під руки. Їх милість усміхалися, балакаючи з ними.
Мотря книжку під подушку сховала.
КОЛИСЬ І НИНІ
Чуйкевич переходив попри цвинтар, і його спокусило зайти.
Сам не знав чому. Звичайно бадьорий і повний охоти до життя і до боротьби за нього, не любив приютів смерті.
Але нині так якось сумно було йому на серці, що навіть незчувся, коли опинився поміж могилками. Зарівняв їх сніг, і тільки хрести торчали; деревляні, понищені вітром і сльотою, знімали свої криві рамена, ніби кістяки вилазили з землі, кам'яні подавалися взад, ніби втомилися від довгого стояння і хотіли покластися на землю.
Сніг, як білі хустки, нависав над ними.
На деяких видніли ще надписі, але невиразно; позаглажував їх час своєю всекоющою рукою.
Чуйкевич насилу прочитав декільки імен "рабів божих, котрі здісь упокоїваються".
Імена незнайомі йому, ніби звук пустий.
А колись і вони любили й ненавиділи, радувалися і сумували, попадали в розпуку і сподівалися, руками зір досягали, одним словом, жили.
Невже ж усім нам такий нікчемний кінець і таке безтямне забуття? Зрубаєш дерево, воно з гуком упаде на землю, поторощить корчі, понівечить траву і — лежить безголосо.
Невже ж і нам доведеться так само лежати, може, десь у невідомій землі, може, й без хреста над головою?
Пощо ж тоді всі наші нинішні турботи і зусилля, тривоги і бажання, вся тая безтямна погоня за невідомим щастям?
Смуток зимового підвечір'я всмоктувався в козацьку душу. Мимохіть пригадалася Дорошенкова могила в Ярополчі Волоколамського повіту, біля Москви, могила злощасного Тетері в Адріанополі.
За життя такі далекі собі, такі неподібні, а по смерті оба на чужині лежать і, хоч так недавно померли, сліди могил їх травою заростають.
І пригадався безталанний гетьман Виговський. "Не дали мені оправдатися і на смерть без суду і права шляхетського віддали", — загомоніло десь далеко аж від Галицької землі.
Стрепенувся Чуйкевич, перехрестився тричі і голову склонив. Здавалося, що бачить Ольховець і той будинок, до котрого Маховський заманив побідника з-під Конотопів бачить, як він читає акафіст Пресвятої Богородиці і як паде влучений кулями "жовнірів".
— Тіло моє по християнському порядку землі віддати, котре має лежати у Скиті Великім, у склепі мурованім, в церкві Воздвиження Чесного Хреста. А тепер на похоронення тіла мойого грішного двіста червоних золотих і сто талярів твердих до шафовання дружині моїй даю.
А дружина по лісах скиталася, як ланя, травлена хортами. Як Пріам тіло Гектора, так вона мощі мужа свого виблагати мусіла і навіть заповіту його не мала спромоги як слід сповнити.
А це ж були люди, котрих імена записані нестертими буквами в книзі історії. Чого ж тоді хочеш ти, канцеляристе військовий, Іване Чуйкевичу?
Хто ти такий нині і яку вагу мають твої турботи і бажання?
Загнуздай себе, бо з того нашого розгнуздання багато лиха було, і буде... Невже ж знають Орлик і Войнаровський, яка їх доля чекає, чого ж ти повісив голову серед тих незнайомих могил?..
Ворони, сполохані появою рідкого гостя, з криком зривалися з дерев і хмарою нависали над цвинтарем. Чуйкевич переступив окіп і поплівся шляхом до Бахмацького двора.
Він, як звичайно, обійшов варти і втомлений вертав на відпочинок.
Недіспані ночі, безнастанна турбота, щоб добре сповнити приказ гетьманський, і питання, що буде з Мотрею виснажували його і настроювали на сумну нуту.
— Тю! — сказав,лихий на самого себе, — щось до мене, як до того миргородця, підступає. Ну, чого тобі треба, чого? Дівчини, маєтків, слави чи прямо чистої совісті, що діло своє зробив? Кажи, не мороч себе, не затроюй свого життя.
Перед ним світилися вікна в дворі. Знав, котре світло б'є з Мотриних покоїв. Ніби просвічувало йому дорогу і манила до себе.
— Ой Мотре, Мотре! — говорив, зітхаючи, козак. — Як тяжко забути тебе, як тяжко зректися свого щастя! Але треба.
І в душі він ще раз рішився вище свого власного добра покласти народну справу.
Десь, у якійсь таємній закутині ворушилося почуття кривди. Але Чуйкевич зацитькував його, як голос нечистого. Переходив у думках недавно минуле і бачив, скільки лиха натворило в ньому якраз бажання помсти. Нам треба жертви, привати ради державної ідеї. Воплочення тієї ідеї бачив у своїм гетьмані і ради його хотів забути про себе. "Мотре, чи не того самого й ти собі бажаєш?" — питався того світла, що било з її вікна, і здавалося йому, що воно моргає і немов притакує.
Сумерки вповивали краєвид. Затиралися обриси поодиноких предметів, оставався загальний настрій, настрій зимової ночі, без місяця і без зір, з тим снігом, що політає злегка, з шумом вітру, і з сумною піснею, котру співає простір.
Зближаючися до двора, запримітив, що він освітлений яркіше, як звичайно.
Світиться в гетьманськім кабінеті і в сусідних покоях. Затривожився і прискорив ходи.
Недалеко двора, на валах, стрів Петранівського.
— Його милість пан гетьман приїхав, — сказав, підкручуючи вуса, і блиснув жовтуватими білками очей.
— Невже ж? — спитав Чуйкевич, врадуваний тою вісткою.
— Так. Перед вечором зводили приїхати. А як ваша милість гадають, не будуть вони гніватися на нас за те, що с гільтаями зробили?
— Заспокійся, пане сотнику, це я вже на себе беру. Чуйкевич зайшов до своїх кімнат, перебрався і ждав.
Сподівався, що гетьман його ще нині до себе покличе.
Схоче прийняти звіт.
Чи раз він ставав перед гетьманським лицем, а все ж бентежився якимсь окремим бентеженням, не зі страху, а з непевності, чи задоволить його.
Чуйкевичеві здавалося, що не пережив би невдоволення свойого найвищого вожда, і він дивувався тим полковникам, що спокійно вислухували гетьманових доган і, може, навіть не брали собі їх до серця.
Нині він ще гірше бентежився, бо дійсно, не знав, як гетьман поставиться до його розправи з гільтаями.
Числив на свою вірну службу і на щирість, з якою все розкаже. Гетьман сам не щирий, але любить тую щирість у других, як звичайно любимо те, чого нам бракує.