Але, на його щастя, майже в цю саму хвилину у віддалі кількох кроків попри його коня шульнув перестрашений сернюк. Випередив їх, перебіг дорогу і блискавкою зник між деревами в лісі.
— Бачила, Мотре? — спитав Чуйкевич.
Не відповіла нічого.
— Бачила?
— Так... Але він перебіг нам дорогу.
— Це вже інше діло. Про це ми не питали долі.
— Не вірю ворожбам. Що спільного між нашою долею, а між отсим сернюком, котрого за хвилину, може, й уб'ють, а за кілька днів і подадуть на стіл, щоб угостити ясновельможного...
Тепер Чуйкевич мовчав, думаючи над тим, що дійсно ніякої злуки між сернюком і ними бути не може. Це смішно. Але все-таки рад був, що на його стало.
Нараз Мотря спинила коня і повернулася до нього:
— Знаєш, що?
— Що?
— Коли ти такий певний, то лиши мене в спокою і здайся на волю судьби. Маю бути твоєю, так буду.
— Ніби положився на воду, і хай тебе несе.
— Нехай несе!
— Чому ж то так?
— Так краще — для тебе і для мене.
— Не буду бентежити тебе.
— Така вже моя вдача. Ти бачиш, яка я. Все люблю робити наперекір другим і собі.
— Розумію. Але ж, Мотре, будь справедлива і не кидай каменем у мене, коли я не завинив. Я ж тобі не накидувався, кажу тобі, з власної волі до Ковалівки не приїхав.
— Я вже це чула від тебе. Не шукай мене, оминай, ніби мене нема. Добре?
— Га, що ж, хай буде, як ти хочеш.
— Їдьмо.
— Ні, краще зсядемо з коней і підемо до твойого батька. Коні віддамо по дорозі якому "чурі". — Це слово вимовив Чуйкевич з притиском.
— Чому ж то так?
— А тому, що я покинув генерального суддю, не попрощавши його, і він, мабуть, мене дожидає. Ну, так іди до нього. А ти сама поїдеш? Ні, так не буде.
— Чому?
— Бо я сказав, що самої тебе не пущу. Кріпкий на словах, як скала.
— Не тільки на словах, Мотре... Це одно, а друге, що краще буде, як ти додому з батьком у колясі приїдеш.
— Гадаєш, мати не буде гніватися на мене?
— Гадаю, Мотре.
— То ти ще моєї мами не знаєш. Я її нічим не догоджу. Але, якщо має бути мир поміж нами, хай буде. Ти обіцяв послухати мене, так тоді і я вволю твою волю. Злазім!
Ще вона того й недомовила, як Чуйкевич зіскочив, підбіг до Мотриного коня, одною рукою вхопив його за вудила, а другою обшмив її за пояс.
Нестямилася, коли опинилася в його сильних раменах, повисла на плечах і стала на мураві.
— Сильний ти і, як бачу, вправний здіймати дівчат з коня.
— Що сильний, то так, а щодо дівчат, то ти це краще знаєш, тільки дратуєш мене. Ходім!
Чуйкевич ішов між кіньми, тримаючи їх обома руками за вудила.
Мотрю кортіло наполохати коней, щоб підняли його вгору, а тоді кинули й потратували. Уявляла собі, як він лежить на землі окервавлений і нещасливий, а вона стоїть над ним і сміється.
Та це була тільки мимолетна, злобна гадка розгуканої уяви. Зла йому не бажала, хоч, здавалося, ненавиділа його.
— Я знаю, чого ти хочеш, Мотре, — почав Чуйкевич.
— Чого?
— Наполохати коней, щоб вони потратували мене. Та цього ти не зробиш.
— Ні, не зроблю, — відповіла. — Але як ти вмієш угадувати гадки?
— Твої умію. Знаю, що ти тої дурниці не зробиш не лиш тому, що в мене на лівому рамені рана, але й для того, бо знаєш, що я свого коня з правої руки таки не пущу. От що!
— Може, воно й так, — сказала, поспішаючи стежкою на поляну, звідки снувався димок з чималого огнища, кругом котрого крутилися люди. Чуйкевич кивнув на одного з хлопців і віддав йому коней:
— Тільки цього карого кріпко тримай, бо це чорт! — сказав, — а не кінь. Я б його!
Челядь накладала звірину на вози, а з лісу все нову доносили.
Мотря глянула і затиснула уста.
— Битва з безборонними, — сказала до Чуйкевича, — краще б свою хоробрість зберегли на іншу нагоду.
Генеральний суддя лежав на розложених подушках своєї коляси і спав.
— Не будім його, — сказала Мотря. — Тільки й спокою має, що спить.
Останній віз зі звіриною від'їхав.
— А все ж таки треба збудити, бо додому пора... Скочила в повіз і, як не та сама Мотря, батькові очі руками закрила.
— Який там чорт не дає мені спати? — гукнув генеральний суддя.
— Не чорт, а чортиця, — відповіла Мотря, зміняючи голос на подібний до батькового. — Ану, вгадай хто?
— А хто ж би смів, як не Мотря. Відняла руки, й суддя, постогнуючи та позіхаючи, сів на подушках.
— Задрімав хвилину. Та й гарно спиться у лісі, куди краще, ніж у дворі. Тільки сон мені поганий снився. Багато мерців і крові.
— Чимало їх лежало тут кругом тебе, — відповіла Мотря, — глянь, яка червона мурава!
— Твоя правда. Але звідки ти тут взялася? Де Чуйкевич?
— Ось він. Лихе не пропаде. Я, бачиш, вихопилася трохи конем, отсим неїуждженим, карим, з білою зіркою на чолі. Тільки ти мамі нічого не кажи.
— Дівчино, нехай же тебе Господь милує, — аж за голову взявся Кочубей, — та це ж диявол, а не кінь, та він вже не одному голову розвалив. Невже ж нема в Кочубеєвих стайнях годящого коня. І що тобі за охота сідати на коня, як хлопець. Невже ж це дівоча забава? Боже ти мій! Як довідається Любов Федорівна.
— Не довідається, вона поїхала кудись, мабуть, чи не до тої коршми на Полтавському шляху. Коня вивів мій чура, ніхто не знав, для кого. Тільки ти мамі не згадуй...
Таким любим голоском приговорювала до батька, що Чуейкевич з дива вийти не міг, як та сама людина може так днятися, ніби дві душі в неї.
— Їхала я собі так гарно, так любо, аж отсей поганий чоловік, — тут показала на Чуйкевича, — переймив мене та привів до тебе, як утікачку. Ха-ха-ха!
— І добре зробив, видно, не дурний козак, відразу побачив, що ти з огнем гралася. Спасибі тобі за те, Іване. Ходи, хай пригорну тебе до свого серця за те, що ти на мою доньку око маєш, на отого-о вітренника пустоголового... А може б, ми так по чарці? На котрій ми скінчили?
— На п'ятій, — відповів Чуйкевич, — але спасибі за ласкавість вашої милості. І так нас вечеря чекає.
— Не забудь же! Перед вечерею зачнемо від шостої, щоб подратувати трохи Любов Федорівну. А все ж таки, не в обиду тобі кажучи, може, ти до чого здатний, але до чарки, то ні, їй-Богу, ні! Їдьмо тоді на вечерю.
Генеральний суддя посадив доньку біля себе. Чуйкевич скочив на свого коня, а чорта причепили до якогось воза на кріпкім ланцюгу, щоб не прорвав.