Мотря притакнула головою.
Входили на широку стежку, що перетинала город. Вартові, побачивши гетьмана, дали знак, — і загули труби, й загуготіли тулумбаси.
Увійшли на рундук.
КОЛЬОРИСТІ ОГНІ
Як вернули Кочубеї з пасіки і хотіли подавати вечерю в дворі, гетьман сказав:
— Нині такий гарний вечір, що гріх у хаті сидіти. Та й посиділи ми з собою немало. А тепер черга на наших козаків та на челядь. Хай вони посидять, а ми вийдемо до них щоб знали, що не цураємося нашого брата.
Любов Федорівна закопилила губи.
— Фарисей! — прошепотіла до свого чоловіка. — Хлопохап! Гетьман вечеряти до чорняків вийде. Гетьман Мазепа! чи чув хто таке? Як воно тобі подобається?
— Подобається чи ні, а зробити треба, бо він гість і гетьман.
— А ти господар і Кочубей. Розумієш? Та де ти що розумієш? Тобі треба б лопатою розум до голови горнути. Ти того ніяк не бачиш, що Мазепа тобі деспект чинить, він і твої права господарські нехтує, бо не йому казати, як і де сісти, а тобі і мені.
— Отож-то й найважніше "і мені", — відповів Кочубей. — А невже ж воно не краще вийти раз і до людей, хай і їм якоїсь трохи честі буде? Ми теж не з іншого коліна.
— А таки з іншого, з татарського, — злісно відрубала Любов Федорівна.
Кочубей жалісно подивився на неї:
— Жінко! Ти знов починаєш чортові молебень. Лиши, кажу тобі, лиши!
— Я чортові молебень, а ти Богові свічку, а чортові огарок ставиш, на двох стільцях сидиш, уважай, щоб на землю не впав. Ось який ти!
Ледви уговкав Кочубей свою жінку, щоб вволила гетьманову волю.
На панському дворі розставлено столи, накрито їх скатерками, насипано гори всякого м'ясива. Відра горівки, в збанках меди, з бочок ллється пиво, — Кочубей уміє гостити.
За одними столами — козаки, за другими — прислуга. Її чимало, бо козацька старшина навіть у недалеку гостину не їздила одною колясою. За панськими повозами тягнулися вози з біллям, одягами, з усякою потребою. На других їхала прислуга. Всі "чорняки", як казала Любов Федорівна, сиділи тепер за столами і вважливе розговорювали з собою, а здебільшого про своїх панів. Хвалилися їх багатствами і їх важностею.
Кочубеєва служба обслугувала їх. Найстарший покоєвий, Серафим, порядкує усіми, ніби господар.
— Нашого пана, — каже, — не жалуйте. Хоч би ви й тиждень їли, не об'їсте його. Навіть не почує.
— Відомо, що другого такого багача немає. Але ж і в нас не голод, — відповідають йому.
— Кум не свиня, цілого яйця не з'їсть, ще й тобі лишить, — доповідає хтось з гурту.
Горівку п'ють коряками. Одні до других приливають:
— Пий, не впивайся, між чужими людьми остерігайся!
— Чому не дуть, коли дають?
— Ануте, самарці, потягнем по чарці!
— Подайте другу, щоб прогнати тугу!
— Наливайте ще, бо тамта пече.
— А пекло б тебе саме найменше чортеня, як станеш
у бельзебуба на службу! Та ти так, небоже, тягнеш, як смок!
— А тобі заздро. Твоєї не п'ю, лиш Кочубеєву, за його добре здоровля та за панування.
— Але ж гостить!
— Який пан, такий крам!
— У доброго пана і свиням добре, а в злого я з жінкою не беруся бути.
— Великі пани завелися тепер у нас.
— І багато їх.
— Дальше людей не буде, самі пани.
— Не так, як у Польщі, там тепер кажуть: три пани, два отамани, а один поддани.
— В скрипучих чоботях ходять, а босі сліди за собою лишають.
— Щоби і наші на таке не зійшли.
— Цитьте!
Козаки політичніше поводяться за столами. Ніхто з них не знає, чи завтра хорунжим або й сотником стане. Проповідають про якогось Молявку чи Булавку Многопіняжного, що простим козаком був, навіть, мабуть, і не з козацького роду, а потім і сотником у Сосниці став, самим гетьманом настановлений.
Гетьманські козаки особливо поважно себе тримали. Вони біля самого престола, їм до неба ближче.
Особливо в теперішніх часах, у війні. Бо де ж козакові скорше показати себе, як не на війні?
— Мабуть, щось велике назріває. Гетьман раз у раз якісь листи пише.
— Підписує, бо писати — то Орликове діло.
— Ніби я того не знаю. Вашець мене не вчи.
— Я не вчу, а кажу, як воно є. Говорять, що у Польщу підемо.
— Нібито ми не ходили в Польщу! Аж на саксів поженуть.
— Як то на саксів? Цар з саксом тримає, а гетьман з царем.
— Нині з ним, а завтра — з другим. Війна — не жінка, у війні попи не вінчають.
— Що нам тим журитися? Куди коні, туди й віз.
— Поки сядем без коліс.
— Не крякай, бо ворон стріляють.
— А козаків ні?
— Звання козацьке — то життя собацьке.
— Бо ти чигиринець, а чигиринці спекли чорта в ринці.
— А таращанці з'їли його вранці.
— Та що ти з ними розговорюєш? Він малим родився, п'яним умре, що він знає.
— Тихо там! Гетьман іде!
Гетьман сходив з рундука з Кочубеєм як господарем під руки. Петрусь двигав на підносі срібні чарки і скляні
розструхани.
— Здорові були, панове товариство! — казав, наближаючися до столів.
— Доброго здоровля віншуємо пану гетьманові з нинішнім днем і на довгі літа.
Всі піднялися з місць. Тихо стало. Чути було, як вітер шумів листками.
Кочубей налив гетьманові чарку горівки. Гетьман подякував і підніс її вгору:
— За ваше здоровля, панове товариство, і за добро усього нашого козацького, українського народу, усіх добрих людей!
— За здоровля пана гетьмана! — відгукнули йому. Гетьман підніс чарку вдруге:
— А тепер вип'ємо за здоровля його милості генерального судді, і його зацної малжонки, і його доньок і синів, і за їх добре поводження. Честь і слава цьому дому!
Загули тулумбаси, козаки гримнули з пищалів, аж столи
задрижали.
Гетьман з Кочубеєм і зі своїми невідступними товаришами Орликом і Войнаровським підійшов до першого козацького стола.
— Сідайте, панове, і ми присядемо до вас.
— Просимо ясновельможність вашу і дякуємо за честь. Гетьман присів і повечеряв з ними. Хвалив, що давно вже не смакувала йому страва так, як тут, у Кочубеєвому дворі, в цей тихий ясний вечір. Та й воздух який! Як добре вино. Аж груди розпирає. І рад був гетьман, що таке велике товариство за столами сидить. Казав, що нагадуються йому часи Володимира Святого.
— Тоді як пили, то пили, а як били, то били! — кинув хтось із відважніших.
— Хто не жав, той і поживати не гідний, — відповів гетьман, відходячи до другого стола.
Обійшов усі, лишаючи по собі святочний настрій.